Юрій Мушкетик - Останній гетьман. Погоня

— Вельце ласкавий пане! Високоповажний пан Пиво, регіментар і підкоморій уклінно й щиро запрошує вас вшанувати своєю присутністю його самого та його кохану дружину в день її ангела…

Козак промовляв ці слова, а троє інших козаків дивилися на нього пороззявлявши роти, адже ніякої дружини в пана Пива не було, він одружився давно на шляхтянці з — під Бара, одначе не шанував її, бив тирансько, і врешті її батько у відсутність Пива забрав дочку до себе додому, відтоді пан Пиво «вдовував» — так розповідав, регочучись, знайомим. Він не вельми нудьгував, в кінці двору під лісом стояла дерев’яна башточка, й туди час від часу гайдуки приводили то ту, то іншу дівчину, схоплену в селі. Одна дівчина в тій башточці й повісилася.

Отож козак наплів сім кіп гречаної вовни, проте не потерпав: пан Пиво вибачить усе, він сам дошпетний на всілякі вигадки, мабуть, ще й похвалить за вигадливість.

Пан вдавав, що сердиться, а тим часом рейтари, котрі чули розмову і яким в одну мить хмільно запахла дармова горілка, почали хилити свого благодійника на гостини до пана Пива. Крицький ще якийсь час відмагався, а далі махнув рукою:

— Завертаймо. Тільки ненадовго.

…Гулянка давно сягнула гори, котилася в діл: майже всі гості були п’яні, декотрі вже й не в’язали лика, у великій залі стояв розгардіяш: столи заставлені пляшками та куманцями, завалені наїдками, пахолки позбивалися з ніг, підбираючи потовчений посуд, попід столами сновигали пси, вони гарчали й гризлися за маслаки, декілька панів спали, посхилявшись на столи, інші ще пили, хтось у червоному кунтуші раз по раз проголошував тости, а двоє драгунів смалили у стелю з пістолів за кожним тостом, пороховий дим перемішувався з димом із люльок та з парою — все тонуло в сизому тумані. Пан Пиво не шкодував напоїв («завтра — не наше, наше — сьогодні»), бенкети його гучні й часто бешкетні. Ними знову ж таки утверджувався в шляхетності. Одцурався всього козацького, українського, а воно, кляте, те українське, прохоплювалося словами, звичками.

…На ту мить Пива не було в залі, і пан Крицький сів за стіл неподалік від дверей, за яким і келиха вже міг підняти не кожний. Рейтари, які приїхали з Крицьким, внесли в гулянку свіжий подих, стрілили пробки, загули барила, задзвеніли келихи.

Вернувся Пиво, Крицький підійшов з келихом до нього. Привітався, випивши за господаря, запитав з чемності, як тому ведеться, чи бунтують хлопи, а тоді сказав, що колись, дуже давно, проїздив цими місцями й пам’ятає старий палац, квітники та водограї.

— Замок уже не можна було відбудувати? — запитав, а сам придивлявся до Пива. Роки ні над ким не пролітають голубами: постарів і Пиво. Маленькі, притиснені до потилиці вуха, здавалося, приплюснулися ще дужче, прилизаний наперед чорний чуб порідів, в ньому поблискували срібні волосини, повужчали, скаламутилися очі, крутіше повипиналися надбрівні дуги — з роками більше й більше ставав схожим на дратівливого чорта, котрому щось не вдалося в житті. Хоч, здавалося, вдалося все — доскочив багатства, урядів, навіть військової слави. На ньому дорогий, шитий сріблом кунтуш, турецький пояс, чоботи з позолоченими бляхами.

— Я не захотів, — відказав Пиво. — Там були чужі предки… Вночі вони полюбляють ходити по кімнатах, брязкотять шаблями…

— Ви боїтеся брязкоту шабель?

— Ні… Але то пекельні шаблі. — Був утомлений, похмурий. — Котра година? — запитав. — Може, пора запалити феєрверк?

Крицький поклав на долоню золотий годинник, який висів у нього на шиї на золотому ланцюжку:

— Дев’ята.

— Ще рано. Вип’ємо? Нема за що випити. Нудьга, — раптом сказав Пиво.

— Нудьга, — погодився Крицький. — Вип’ємо… за те, щоб ще пити.

— Го — го — го, — засміявся Пиво. — Дошпетно. Чули? — гукнув.

Уже ніхто нікого не чув. Крицький вернувся на своє місце. На нього ніхто не звертав уваги, всі були п’яні. Одначе по хвилі Крицький постеріг, що чоловік у гороховому жупані, який сидить навпроти нього, лише вдає п’яного. Допіру його за цим столом не було. Звідки він узявся? Чого тут сидить? Міцний, натоптуваний, голова без шиї, кругла й велика. Ба, це ж Дрюк — Пивів поплічник, охоронець і містр. Вдає п’яного, а сам зиркає тверезими очицями. Приглядається. Гризе баранячу ногу, впустив — навмисне чи справді — нагнувся під стіл. Знову дивиться на сторону, а очі косують на Крицького. Холодний жучок дряпонув колючими лапками по грудях. «Впізнав чи просто стежить? Впізнав. Видно по очах. Оглядається. Зараз підведеться й піде за поміччю».