Тимур Литовченко - Кинджал проти шаблі

Ото вже коли всі присутні здивувалися, то це тепер! Справді, вислуховувати крамольні потішні куплети, народжені в голові якогось обшарпанця, нечестивого християнина?! Куплети, де із глузуванням згадується і сам повелитель правовірних, і його покійна дружина?..

— Ти справді хочеш цього? — розв’язно запитав одноокий. По голосу відчувалося, що прохання султана зацікавило його так само, як і інших.

— Справді хочу.

У залі зависла напружена мовчанка. Схоже, бандит намагався оцінити, чого коштуватиме йому і його товаришам гнів Сулеймана як у випадку виконання прохання, так і відмови від цього. Втім, нахаби в усякому разі приречені на болісну смерть... Це було настільки очевидно, що одноокий галерник зненацька хоробро притупнув на місці й під передзвін своїх кайданів голосно заспівав:

Усе було зрозуміло з перших же слів. Груба майданна мова, грубий дикунський мотив, невитриманий розмір строф, часткова відсутність рими — от що це таке! А хто міг бути героєм цих бандитів, як не гордій Байда Вишневецький, що навіть під страхом смерті відмовився прийняти іслам і встати під прапор володаря правовірних?! І все це не враховуючи найдурнішого припущення, що на якомусь із стамбульських базарів (а може й не на стамбульському?!) можна було запросто купити хмільні напої. Більше того — вживати їх привселюдно!!!

О Великий Аллах!..

Втім, як недосконалість самої пісні й вибір її героя, так і ісламська заборона на вживання «меду–горілочки» у межах Османської імперії цікавили одноокого бранця найменше. Як і його довготелесого товариша, котрий тепер підспівував одноокому, при цьому пританцьовуючи на місці, наскільки дозволяли кайдани:

Як і слід було очікувати, дикуни продовжували безшабашно нагромаджувати безглуздість на безглуздість. Для чого володареві правовірних відправлятися на базар і затівати будь–які розмови з нетверезим козаком?! І навіщо особисто сватати за невірного бандита своє улюблене дитя — дочку Міхрімах... між іншим, давно вже видану заміж за пашу Рустема?!

І попри все це, Сулейман мимоволі... замилувався галерниками! Чимсь невловимим нагадували вони Роксолану — не грізну султаншу, якою вона стала у літньому віці, а ту безшабашну і водночас дуже кмітливу веселунку, яка колись ризикнула самовільно позмагатися із найкращою гаремною танцівницею Олтун — і несподівано для всіх перемогла в очах султана! Бо хоча її танок був диким (якщо не сказати відвертіше — дикунським), а краса рухів не йшла у жодне порівняння з тим, що демонструвала одаліска, яка тижнями відточувала кожен жест, проте всю її переповнювала настільки іскристо–нестримна енергія, що Сулейман без жодних вагань віддав першість юній русинці...

Щось подібне відчувалося і в базарних куплетах галерників, які між тим продовжували наспівувати:

Тепер співала, притупуючи й дзенькаючи кайданами, уже добра половина юрби. Краєм ока Сулейман бачив, як напружився візир, а слідом за ним і всі охоронці. На відміну від султана, інші не надто добре розуміли мову русинів, але навіть їм було ясно, що нахабна пісня обшарпанців наділяла володаря правовірних, м’яко кажучи, не надто великим розумом. Незрозуміло було, як султан терпить подібні образи?!