— Прекрасно! Хіба я заперечую, що ти зразковий профробітник?
— Ну, то не сердься, — сказав Іван Іванович, і зморшки на чолі, що безпосередньо переходило в півлисину, рівно розгладилися.
— А що, — спитав задумливо Серпокрил, — якби вчителька, в яку, припустимо, обидва ми закохані, заявила: «Вирішіть питання на дуелі, — я належатиму переможцеві»?
— Я вважаю дуель дворянським пережитком, — сказав Іван Іванович.
— Скажи відверто: боїшся, що я переможу і вчителька мені дістанеться. Напевно, я з нею одружуся. Вона мешкає в дворику, з якого ти вийшов.
— Так?! — розгнівано гукнув Іван Іванович. — І думку викинь з голови! Я тобі кажу: вона — моя.
Він схопився з лавки; заворушив ціпком. Серпокрил і собі підвівся; проспівав, як звичайний волоцюга:
— «Понапрасну, Ванька, ходиш».
Іван Іванович стримувався, скільки міг, а відновивши в пам’яті наступні слова пісні, вибухнув в обличчя рудому:
— Сам додому дурнем підеш!
— Чого хвилюєшся? — удав Серпокрил здивованого і, відійшовши до краю горба, виломив з куща прут. Вернувся до Івана Івановича:
— Захищайся!
— А, так ти он як?! — скрикнув голова місцевого комітету. — Я тобі покажу! Хуліган!
Іван Іванович махнув ціпком, ціляючи в голову суперника. Той перейняв удар своєю гнучкою зброєю і одвів ціпок наниз, а потім повторив випад свого ворога. Мабуть би прикрасилась лисина Івана Івановича сизою гулею, якби він вчасно не відхилився, — ломака вдарила його в плече. Тоді, розлючений без меж, керівник профорганізації посипав ударами, але Серпокрил відскочив назад і, вибравши слушний момент, різнув противника по шиї. Свіжа смуга відзначилась на шкірі Івана Івановича і змусила його до обережности. Відступаючи в напрямку до барана, потерпілий раз у раз описував кола в повітрі своєю важкою палицею з гумовим наконечником. Тяжко дихав і збирав зусилля для нищівного удару по Серпокрилові. З цією метою навіть перестав описувати кола і тільки швидко водив ціпком направо і наліво, і таким способом тримав противника на певному віддаленні. Зібравши всю свою злість і силу, Іван Іванович намірився штовхнути різким ударом в живіт проклятого Серпокрила; на нещастя, у вирішальний момент баран, до якого профробітник непомітно наблизився, штовхнув ззаду крізь дротяну сітку, і напад не відбувся. Всилу вдержався на ногах Іван Іванович, так підступно відкинутий від ящика. Фіялкова сорочка заступила обрій, і грізно нависла в голубій височині Серпокрилова ломака… нависла і — спинилася.
— Ей, ви! — донісся знайомий голос, що моментально вселяв покору в серця.
Обернувшись до голосу, Іван Іванович і Серпокрил зробили приємні міни на обличчях; щоб задекорувати справжній характер свого заняття, вони на додаток спортивно пофехтували декілька секунд і потім привітали піднятими правицями особу, що дивилася з розчиненого вікна.
— Фіз-культ-ура!.. — бадьоро викрикнув Іван Іванович.
— Ура, ура! — додав Серпокрил.
— Це інша справа, молодці, — відповів з вікна товариш Тімурленков, — зрештою, зайнялися фізичними вправами. Дуже добре! А мені здалося, що ви б’єтесь.
— Що ви?! — скрикнув Іван Іванович. — Хіба ми такий відсталий елемент?
Тімурленков благосклонно посміхнувся, два члени профспілки стояли на горбі напроти нього — з випростаним виглядом людей, що підготувалися здати іспит фізичної вправности на значок ГТО (готовий до труда і оборони). Вони споглядати образ секретаря парторганізації товариша Тімурленкова, величного у френчі напіввійськового крою, кольору хакі. І бюст, і вузькоока голова з пергаменовою шкірою яскраво виділялися під сонцем у чорному прямокутнику розкритого вікна. Почуття відданосте, що виразилося двома профспілковими фігурами на горбі, набрало гіпнотичної сили і передалося навіть іншим живим істотам: крілик підняв довжелезні вуха і перестав тремтіти променистими вусиками; ховрахи стали на задні лапки; баран прибрав парадну позу з копитцями, поставленими тісно; тільки вівці в безмежній скромності своїй опустили на карі очі густі та довгі вії, білі, як пух на кульбабах.
В одноманітному ритмі, з сонною мелянхолією торкає дощ вікно і дах м’якими пальцями. Притихає; рідко роняє краплі. Від того — солодкий настрій самоти і мудрого смутку, і втишености; і примиреносте з небом і землею.
Якби Антон Никандрович був у звичайному душевному стані, він би негайно, з самого вечора вклався спати з тихим серцем. Ні, вихор горить і ходить по нервах. Надівши чорно-сірий плащ, Антон Никандрович вибирається в коридор; обережно зачиняє масивні двері і з злодійкуватою беззвучністю замикає їх на замок, бо, мабуть, сусіди сплять, а старий хотів би бути тут завжди непримітним і нетурботним для них. На вулиці він трохи вагається: куди йти? — чи на площу «Срібного собору», зруйнованого до фундаменту, чи до парку?
Читать дальше