Василь Барка - Рай

Походжає Іона Іванович по доріжці, струною напнутій між хвірткою і вхідними дверима; поглядає то на дерева, що перебувають у піднесеному стані (можна подумати: повітря стоїть непорушно, а вони самі сходять, буяючи, з місця), то на квітники поглядає… Дана їм доля: в чародійній формі означити глибини нашого серця, але ми надаємо тому небагато значення. Поглядає на квітники, вони легенько хвилюються, пошумлюють разом з деревами, ніжно і тепло світять шовковими очима. До хвіртки підходить господар — у момент, як біля неї з’являється Серпокрил, розхрістаний аж до підгруддя.

— Жду вас, прошу заходити! — відчиняє хвіртку Іона Іванович.

— Ви — жартун… хто сказав, що я прийду?

— А це не вам знати. По траві бачу, з голосу пташиного чую, на вітрі носиться. Ваша голова ще молода.

— Ніби ви старий чоловік… пророк Іона.

— Скажу, а ви смійтесь: мені — п’ятсот літ. Нічого стояти. Прошу в світлицю! Взяв під руку Серпокрила:

— Благовірної нема дома, пішла на базар. Скоро вернеться, тоді й пообідаємо.

Серпокрил посміхається. «Чудний, — думає, — чоловік Іона Іванович: любить дивувати».

Тюльпан реагує на гостя неспокійно. Ворушиться на килимку, гурчить і з запитанням поглядає на господаря.

Той подає йому знак: мовчи! знаю сам, що за людина! Вкладає Тюльпан голову на лапи; очі повні рівного темного блиску.

Пропустивши гостя в кімнату, Іона Іванович зачиняє двері і, як годиться-водиться, запрошує сідати, сам замикає в шухляді книжку з круглого столика.

— Що то за книжка? Покажіть!

— Ах-ха-ха! — заливається Іона Іванович, зробивши громохкий наголос на першому «а» і поступово знизивши голос. — Покажи йому… смішний! Та хто ж тобі, милий розбійничку, наважиться книжку показати!?

Серпокрил бажає приспати недовір’я:

— Не хочете — не настоюю; просто здавалося, що то йога.

— Голубчику! не настоюєте, і прекрасно! — ловить на слові Іона Іванович. — Ви ліпше скажіть, що вас непокоїть; в очах написано: «злий». Так, розбійничку, бачу, посварився з кимсь… та не відводь ти погляду на овечі лужки, дивися прямо в очі. Ну?

Серпокрилові робиться моторошно; він зустрічає зір з двома непорушними плямами голубуватого вогню і знову відводить погляд.

— Бачу й так! — з досадою карбує слова Іона Іванович і сердито, ніби щось кинувши додолу, махає рукою.

— Що ж там видно: глечик меду?

Серпокрил оговтався після першого тривожного почуття і пробує обернути справу на жарт.

— А те видно, нещира душа, що твій останній глечик можуть розбити. Сам, мабуть, знаєш. Ну, так одно тобі скажу: та сама рука, на яку зло маєш, порятує тобі посудину. А! годі хтозна чим журитися! Поговоримо, чоловічку, про новини, про старовини, про всякі всячини. І то треба згадати, що тучі біжать… біжать! Бережись, буйна голово, бо коршуни крячуть. Біда — біда! Ну, годі, розвеселімось! Вернеться Анастасія Андріївна, сядемо за стіл — погомонимо. А правда, дивно, що я говорю, як хуторський знахар?

Серпокрил подивився з-під лоба. Передчуття було недобре, коли слухав Іони Івановича, солідної людини, що не знати з яких причин трусить торохкавками. Хотілося спитати: «Ви окультист чи ні?», — але таке бажання пропало: «Зарегочеться, а правди не скаже; хай йому біс! Помовчу…»

В сінях скавучить пес; тихо тупотить хтось; скриплять двері, напевно, в кухню.

Іона Іванович потирає долоні.

— От і наша господиня, найдорожча наша, світ — Анастасія Андріївна, вернулася.

Ввіходить білява жінка середнього зросту; привітно всміхається, її зуби, стрункі, білі, як перлини, поблискують проти вікна. Очі глибокі та сірі. Високочола і білолиця, справляє враження сільської красуні, що сьогодні наділа городську сукню — синю, з дешевого сатину.

Стіл пересувають на середину кімнати і сідають «підобідувати». Анастасія Андріївна ставить тарілки з кислим молоком і посипає його цукром.

Серпокрил їсть помалу і поглядає на шухляду, куди бородатий сховав книжку. Хитрий Іона Іванович сміється під вуса, питає дружини:

— Що чувати-видати?

— Люди кажуть: скоро війна… газети пишуть про Гітлера, сердечного друга.

Регочеться Іона Іванович:

— Побратими! Чоломкаються, клянуться: вічна дружба!., тиснуть один одного до серця, спочатку делікатно, потім — як слід, і пішли тріщати ребра. Побачили б картину, якби його (показує на Серпокрила) звели з старим професором… що було б, га? — я питаю…

Серпокрил відхиляється від стола, поглядом проколює Лотосова.

— Чого ти, милий чоловічку, тривожишся? То я так собі — на здогад… Мабуть, випадково і влучив. Признайся!