Василь Барка - Рай

Здається, з велетенського дуба, що виріс у загальній уяві з жолудя комуністичної ідеї, — дуба, під тінню якого повинен був просіяти земний рай для трудящих; дуба, корінням заглибленого в огненний осередок планети, а вершиною піднятого в небеса, звідки виведено Бога і посаджено Маркса, — з цього дуба обсипалися незлічимі листочки, що з зелених стали сіролахмітно-трупними і вкрили заметену морозним снігом українську землю. Жолуді ж нового врожаю впали на стогни города і, обернувшись в ляковані зелено-голубі автомашини з мордатими чиновниками, побігли поміж мертвими мучениками з безневинного села. Тільки стовбур зостався непорушений, про всякий випадок, щоб після голоду знову відростити листочки для повторного терзання християнських душ, а можливо — щоб витесати широку труну для всього людства.

А втім надрали чимало кори з того стовбура і наробили велетенських пароплавів; день і ніч навантажували на них збіжжя в південних портах і пхали за кордон, для підтримки всесвітнього заколоту, бо воно й так згнивало горами на зсипних пунктах, в елеваторах та церквах, що з них позламувано хрести. Замість проголошеного земного „раю“ організовано концтабір на п’ятнадцять мільйонів душ, обнесений колючим дротом: фізичний концтабір по сусідству з білими ведмедями, і також духовний концтабір, з якого негайно переселювано в фізичний — тих, що думкою відхилялися від „генеральної лінії“, крутійської, мов гадючий хвіст. Іржавими залізнодротяними квітами процвів модерний комуністичний февдалізм азійського взірця. А по золотому ланцюгу, обвинутому навколо дубового стовбура, по ланцюгу, з якого стікала кров і бруд, походжав червоноокий кіт пропаганди і муркотів найсолодші казочки для тих закордонних, що, діставши подарунки в найрізноманітнішому вигляді, до награбованих із церковної руїни ікон візантійського стилю включно, — запевняли потім, мовляв, дійсно: „процвітання“. Моторошно ставало від того, що відомості про голод з його сімома мільйонами жертв затримували з більшою енергією, ніж треба було для його пригашення і, так само, для його заведення з наказу влади. Правду про голод затримували на кордоні навіть в таких дрібних частинках, як макові зерна; натомість валили в широкий світ газету, що, як на глум, називається: „Правда“. Одна—єдина правда містилася там — у повідомленнях про збільшений здобуток золота, бо його витягували з голодного народу через т. зв. „Торгсін“ (торгівлю з „іностранцамі“).

Щодня — розповіді про випадки людоїдства. Недалеко від маленької залізничної станції викрито кішло злодіїв, що спорядили цілу фабрику ковбас із дитячого м’яса. Одного разу випадкові подорожні побачили, як ворони порпаються в купах кісточок і тягають якісь кольорові ганчірки. Прогнали птахів і, придивившись до їхньої здобичі, зауважили дрібненькі пальчики. Почали шукати навколо і натрапили на смітник з рештками подертого дитячого вбрання та масою дитячих нігтиків. Недалеко стояв будинок, перероблений, очевидно, з старого сарая. В підвалі знайшли декілька дитячих трупів, дві діжки з засоленим м’ясом, ящики з ковбасами і кістки в кутку, коло плитки з начинням; на горищі — купи дитячих сорочок і черевиків. Власниця будинку, сорокалітня жінка, зовні непоказна, приїхала минулої осени з Казахстану, куди перепралася з Куйбишева в 1930 році. Вона казала, що нічого не знає, бо сиділа тихо в хатині — боялась вийти, коли вночі хтось порався в підвалі. Зрештою назвала декілька імен, але… шукай вітра в полі! Жінку, звичайно, відправили; куди — невідомо; справу „зам’яли“, як прийнято в нас казати

Були й такі випадки: матері, що мали кількох дітей, убивали менших і годували котлетами з їхнього м’яса — старших. Рятували.

Сфінкс дивився і мовчав; тільки тоді, коли чесна закордонна преса починала говорити про голод, він огризався на неї, лаявся… то, — кричав він, — капіталістичні найманці намагаються очорнити рай всесвітнього соціялістичного пролетаріяту. А щоб вірили йому, асигнування Комінтерну для закордонних компартій збільшувалось і кількість пароплавів з борошном і різною живністю помножувалась. Европейський обиватель їв дешеві харчі, голодні селяни на Україні вмирали, закордонний комуніст енергійно пропагував, бо партійна каса наповнювалась, продажні газетки йому підспівували, обиватель радо вірив, бо хіба він ворог своєму шлункові? — Макові зерна правди застрявали на кордоні, матері вбивали своїх дітей, янголи ридали, а сатана реготався, звільнившись від праці. І звичайно дзвонили дзвони в християнській Европі; і кому з ситих було діло до того, що на якійсь Україні вмирають мільйони. А єпископ Лубенський, зовсім знесилений, шкіра та кості, гнаний етапом з крижаного острова, від затоплених шахт, в яких він мучився довгими роками, на Амдеру, шкандибав і спирався на милиці. Вночі, коли всі, потомлені, спали, як мертві, на сучкуватих мокрих дровиняках, він годинами молився Богу і вставав на дві години раніш за всіх і знову молився перед дальшою хресною мандрівкою по півночі. Останній кусник хліба ділив з голодними братами в недолі. З гігантною силою духа, великий пастир, великомученик, рівний першим страстотерпцям Христової церкви, протиставився князеві тьми. Він переміг апокаліптичного вісника, що символізує собою голод.