Василь Барка - Рай

Справлень у тексті було небагато. Першу фразу: «Зима І933 року випала сувора», — він викреслив. Рукопис відкрився понурими образами:

«Грязюка замерзала в грудки, тверді і чорні, як кулак убивці; а вітер — пронизливий, озброєний мільйонами голок, тонких, як думка підступного, і довгих: від Кремля до Кавказу, — прошивав пошарпану одежу на виснажених мешканцях, пригинав голови з сірими обличчями і зщулені плечі — додолу, до земного рівня, викликаючи терпіння, мабуть, однакові з тим, що були в праісторичні часи людського існування. Сніжний простір жахав, ніби то була безодня, куди судилося впасти і вмерти в муках.

На базарі збиралися зсутулені громадяни; вони тупцювали на місці, дмухали собі в руки, притуляли долоні до одного, до другого примороженого вуха, до носа, притискали лікті разом до грудей, хиталися і з терпким присвистом, посинілими губами видихали повітря.

Стояли в рядах, розклавши речі на забридженому брукові: погнуті цвяшки, каструлі з дірявими денцями, поламані ложки, понадбивані бруски точити ножі, пожовклі поштові конверти, листівки — краєвиди з пообламуваними кутиками, котушки без ниток, потріскані козирки від картузів, пошматані калоші, пояски без пряжок, підошви від зношених черевиків, стерті ґудзики, надбиті склянки, щербаті глечики, покалічені годинники — стінні й кишенькові, розхитані дерев’яні столи, сточені шашелем комоди і шафи, порозколювані дзеркала, покривлені залізні ліжка, старі журнали, книжки без початків, портрети батьків і дідів, нікому не відомих, ікони без ризок і рам, окуляри без шкелець або окулярні шкельця без оправ, кусники сургуча, половинки ножиць і тисячі—тисячі речей, при погляді на які складалося враження, що чорна костиста рука голоду вдерлася в квартири, вчепилася пазурами за їхні внутрішні куточки і вивернула, і витрусила, як старцівські торби, над базаром, — тоді посипалася рябою порошею маса нужденного дріб’язку і ріжновсякого непотребу — на землю; посипалася, мовби навмисне добрана в суцільну мізерію, бо цінні та придатні до вжитку речі давно повиношувані на торг і порозпродувані за безцінь, щоб купити шматок кукурудзяного хліба чи пригорщу квашеної капусти. Начальство базару збирало податки за місця і, звичайно, видавало „квитанції“. В поголовному оподаткуванні громадян, що мерзли коло речей, воно проявляло титанічну енергію.

Можна було уявити собі незримого для населення сфінкса, який стояв за начальством, — сфінкса, владнішого, ніж смерть. Він дивився крижаними очима на круг несвітського лиха. Дивився і мовчав.

Хлібороби, що годували пів-Европи, ішли в місто по шматок хліба, відібраного в них і призначеного скупими пайками для всіх інших, крім них, бо відмовились добровільно стати мурашками в новітньому кріпацтві. Мешканці міста діставали денну пайку, щоб могли, хоч і жовті від недоїдання, рухати господарську машину, на яку спиралась держава. І вони вмирали, меншим відсотком, а з такими ж самими стражданнями, як і селяни, що брели до міста з надією дістати бодай недоїдки з їхнього стола. Холодні селянські хати обернулися під руками голоду в великі труни з розпухлими трупами на долівках та лавах. Прибирати їх було нікому; лежали вони цілими днями, і навіть сусіди не знали, що з ними сталося, бо й самі ждали тієї долі або й самі гляділи з другого світу, де „ність печалі і воздиханія“, — гляділи на хати, з яких солома поздирана на паливо, а овочеві дерева навколо позрубувані на дрова: підогріти в печі юшку з бур’яном і ребрами останніх сільських собак та котів. Здоровіші з селян, добившись до города, крізь хуртовину, мимо слабіших, покоцюрблених у придорожніх заметах, блукали вулицями, безнадійно заглядали в вітрини порожніх магазинів. Згодом і вони знесилювалися, пухли, ступали товстими, як колоди, ногами, замотаними в брудне ганчір’я, тулилися до цегляних стін і падали на сніг; і там конали мовчки. Тільки діти, притулившись до каміння, скиглили, як пташенята, викинуті з гнізд. Скоро й вони затихали. Вулиці міста рясно вкривались трупами. Спершу мертвих негайно прибирали, а потім збайдужіли до них, і вони довго чорніли на тротуарах, бруках, подвір’ях. А нові, т. зв. „легкові“ авта „відповідальних робітників“ (уся робота яких полягала в здійсненні того, що суворо приписано), пролітали мимо, ревучи грудними органчиками сирен. Крізь шиби видно було пихуваті фізіономії повношийого і злоокого чиновництва: партійного, державного, політично-поліційного. Жодного погляду на трупи! — мимо!.. — з підвищеною хуткістю осіб, що мають обов’язок рятувати людство від проклятого старого світу і будувати на його місці оркестрово-гармонійний і соняшно-щасливий устрій безклясового суспільства.