Василь Барка - Рай

— Невесело мені!.. Таке відчуття, що над країною нап’ята червона павутина, центр її в Кремлі, а кінці зав’язані на смугастих прикордонних стовпах. До кожної перетинки в кожній клітині приклеєно когось із нас. Перетинки трішки розтягаються, щоб ми могли піти з квартири до місця праці, до магазину, аптеки, лазні тощо. Якщо затріпочеться хтось надміру, зразу ж по червоній мережці біжить павук, хапає непокірного й випиває соки з нього раніше від призначеного часу. А ось тут я — на волі! Між мною і павуком смерть: вона йому страшніша, ніж мені. Вчора я погано спав.

— Зараз відходжу, — сказав Олександер.

— На сон клонить, і вам пора: Ольга дожидатиме.

Влізши в саркофаг, старий гукнув:

— Будь ласка, насуньте віко і підкладіть камінь, щоб повітря проходило!

Коли Олександер насунув віко і глянув крізь щілинку до старого, той гірко промовив:

— Може, завтра втечемо в Казахстан, до чесних вузькооких, від «старшого брата…» Господи, і чого йому від нас треба?!

Зоставшись самотою, Антон Никандрович витяг з кишені свічку і в куточку засвітив її. Взяв писання Сковороди. Перед тим, як читати, несамохіть згадав про Туркота-Семидзвонника, про його ховання в могилі. Подумав: не повинен був я судити другого — сам тепер такий! Взагалі, як хочеш когось судити за щось, зроби інакше в тих самих умовах. Але після того твій суд буде вже не потрібний, бо вже станеш вище: для найбільшого подвигу на землі — прощення.

Антон Никандрович взявся читати Сковороду; натрапив на образ духовного чоловіка. Так і уявив собі, як писав мудрець: він, той чоловік, — вільний, ширяє невтомно в височінь і в далечінь, через гори, ріки, океани, пустелі; входить крізь замкнуті двері; зір його проникає в безмежне, таємне, минуле, майбутнє; він має очі голуба, крила орла, моторність оленя, відвагу лева, вірність горлиці, вдячність бузька, кроткість ягняти, швидкість сокола, бадьорість журавля; в тілі його твердість адаманту, смарагду, сапфіру, яспису, тарсису, кришталю, анафраксу. Сім Божих птиць витають над ним: дух краси, віри, надії, милосердя, порадности, прозріння, чистосердя. Голос його гучний, як грім, дужий, як буря, меткий, як блискавка.

Такий повинен бути одухотворений чоловік, що бореться проти зла… Антон Никандрович замилувано уявляє його, юного, схожого на Юрія Переможця, хоч сам принишк на дні гробниці, сховався від всюдисущого тирана. Немов покійник, накрився камінною покрівлею в підземеллі, під серединою собору, в якому молилися востаннє нащадки запорізьких лицарів. Сховався там, а думає про перемогу над силою червоного царства. І хоч витягни його звідти, хоч ти його живцем пали, — він, самотній дід, зостанеться при своїй думці, бо знає, що з неї, з великого полум’я виїдуть на блискавичних конях молоді борці — схожі на того, хто дракона списом прошив.

Антон Никандрович відклав книжку, свічку погасив. Спати! В пітьмі, здається йому, навіть камінь над головою став нематеріяльно-прозорий. Ворушиться навколо чорна таємна мара: волохата, з напруженою аж до магічного свічіння, жорстокою ворожістю; от-от доторкнеться до грудей, глуха до живого людського голосу, байдужа до благання, бо слухається тільки чогось далекого і незрозумілого. Поблизу піднялися найчужіші рештки, що були в складі живих істот. Щось поткалося світляною наміточкою — її видно крізь щілину — і щезло. Враз пролетіло мимо з відчайним криком, гіркішим і розпачливішим за дитяче ридання. Кров заледеніла в жилах Антона Никандровича від того несподіваного зойку. А щось потупотіло в іншому місці, між сусідніми гробницями. Тихенько похитнувся й сам саркофаг над підлогою. Хтось із тяжким стогоном глухо і трудно зітхнув. В обличчя повіяло могильним холодом, так, наче зотлілий труп підійшов і простягає руки.

— Боже, от що значить: нерви! — з мукою прошепотів, опанувавши себе і тричі перехрестившись, Антон Никандрович. — Лежіть, лежіть, упокоєні душі!.. Хіба я ворог вам? Не гнівайтесь на мене — велика напасть примушує шукати притулку серед вас. Будь ласка, простіть мені!

Після цих слів Антон Никандрович поклав хрест на всі сторони і сам ще раз перехрестився. Мирний настрій повіяв на душу, ніби згідно з урочистою умовою про взаємне співчуття з покійниками.

Приходить сон, подібний до стародревнього знахаря, — закутує душу самотнього діда, як фараона, в завої, вмочені в бальзам.

Антон Никандрович роздягається, біля так званого «рівчака», а точніше, на березі річки, в яку «рівчак» впадає. Склавши одежу, старий підходить до води. Чує якийсь стукіт; оглядається і бачить зелений кіоск. Ляда піднята; відчиняється віконце, і щось продають для тих, хто на березі: сітро, а може, газети. В момент, коли старий намірився ввійти в річку, піднялась тривога, бо через низину звідкись побурхала спінена вода в напрямку до берега і відрізала дорогу до міста. Струмені її сягнули до річки. Забравши одежу, старий перебродить через них; минає дерево з низько простертими гілками. Біля дерева хлопчик читає книжку. Малюнок на відкритій сторінці зображує бородатого чоловіка, наполовину роздягнутого і приланцюгованого до стіни. Мордар наставляє зміїсто скручений залізний прилад і вганяє його молотком дядькові під ребра. Вистогнує дядько, а мордар з обуренням кричить: «Чого ж ти не сказав, що залізо туго входитиме?!» Антон Никандрович дивується, як це може бути, щоб тіло так затверднуло. Помічає пречуденний підпис під картинкою: «Знак тихого добра на серці». Цей підпис треба запам’ятати і занотувати, — вирішує старий. Довго йшов він, аж поки став на місці, призначеному для зборища. На диво, ті, що повинні були з’явитися, прибули рівно в призначений час. Довга, випалена пожежею рівнина, завбільшки з повіт, заповнилася кістяками, блідими, мов вапно, і зовсім тонкими. На підвищенні перед ними промовляє через радіо-гучномовець оратор: чорнявий, лисуватий, бідовий, з невеликими вусами.