Василь Барка - Рай

— Тепер виходимо!..

Рушають слідом за могутньою перекупкою, що волочить два кошики: один з городиною й торішніми яблуками, другий з асортиментом бакалійного магазину, звідки стирчить коров’яча нога.

— Вельмишановна громадянко, — торкається Астряб до її монументального плеча, — з вашого кошика попадали яблука; Митька забрав їх і їсть.

— Щоб його чорти забрали! Я з нього кишки вимотаю.

Астряб і Антон Никандрович прискорили крок. Здаля спостерігають, що буде. Митька напоровся на перекупку, мов корабель на скелю. Початок катастрофи був такий: густо-червона перекупка вхопила Митьку однією граблиною за піджачок на животі, а другою потягла по фізіономії зверху вниз. Астряб пояснив:

— Півгодини репету і сто ударів. Немає сили, що встоїть перед бабою Штилихою, кадрова дивізія здригнеться на «вихідних позиціях».

Без перешкод мандрівники прибули до підгороддя, до схованки степової Джульєтти на кладовищі.

Царство мертвих лишилося без огорожі; стежки непрополоті, непрочищені; камінні й залізні пам’ятники в старій ділянці похилилися; могили позападали, поросли бур’янами. Хрести навколо — ніби люди, яких настигнула смертоносна пошесть на майдані: обперлись одні об одних або попадали в траву, покорчились, посхилялись над камінними плитами. А на плитах тліє вимитий дощами торішній лист. На одному викарбуваному і позолоченому написі: «Мир праху твоєму», — на полірованому чорному граніті лежить нежива ластівка: впала й так лежить, бо немає в покійника родичів, щоб прийняли її. Між гробами пробігають бездомні пси з опущеними головами й хвостами. Дикі, густі, як зелені тучі, що спустилися з височини, стоять над хрестами сплетіння дерев. До них піднялись бур’яни: чіпляються, продираються вгору, щоб випити свою краплю світла. Руйнується притулок мертвих — обертається в завалля; тільки самотні квіти де-не-де героїчно відбиваються від дикого божевілля і своїми кольористими очками свідчать про незнищенні в людському серці іскри побожної пошани до мертвих. Це — найслабші й найвідрадніші охоронці спогаду про душі, що колись, як і ми, жили, раділи, страждали.

Антонові Никандровичу глибоко печаль зайшла:

«…Ось тут покійники відокремились, думають вічну думу — їм тільки спокій потрібен. Чого я прийшов сюди, тишу порушив?»

Роздивляється старий на пообламувані розп’яття: дерев’яні, камінні, чавунні; на бронзові і мармурові статуї з крилами — вони теж, як і квіти, вартують біля мертвих. На вершині сірого надгробного каменя замисливсь янгол; руки простер. Вічна скорбота виткала в нього тінь на обличчі. Настрій відречення від всього, що заполонило землю. Боже-Боже, коли ми зрозуміємо тайну того, що по той бік кордону? Он високо-високо, на стрункому пам’ятнику стоїть образ душі, висічений з білого мармуру, — він чистий; в гармонійних обрисах виражена просвітленість, свобода від кричущих пристрастей нашого суєтного круга, нехай і нетривкого, а повного веселощів чи скорбот, як золота чаша на тризні. Образ душі, очищений від тяготи всього бренного, сіяє, одягнувшись в нову, даровану від мистецтва мармурову плоть, — він зачаровує зір… піднімається високо-високо з зеленої гущавини. Безжурна душе! Неземна! Ти з голубизни дивишся на нас, а ми в грубій плоті, повній крови і нервових напружень, стоїмо на землі, не знаючи, якою мовою з тобою говорити… Хто з нас живіший? Чи ти, вгорі, в промінні, що проливається в зелені сутінки, чи ми — тут, на чорному ґрунті, застеленому короткочасною травою? Між нами вічний кордон! Ні ти не переступиш його, ні ми; хіба що вмремо. Ми іноді подумаємо про кінець, про Страшний суд. А крім того — трудимось, боремось, ненавидимо, любимо, творимо добро, заздримо, жертвуємо собою, вбиваємо, сумуємо, молимось, спокутуємо провини або забуваємо про них і… не встигаємо оглянутись, як пора лягати в сиру глибину, залишивши нащадків, а часом (собі ж на великий жаль) і без того. Всі без винятку в тлін обернемось, прикрити землею, квітками чи бур’янами; всі: я, Олександер, голова місцевого професійного комітету, секретар парткому, Митька-Мікроб, перекупка, що сьогодні з’їсть коров’ячу ногу і закусить яблуками, трамвайний кондуктор, редактор газети, найвищий тиран в країні, найнижчий сторож біля хлібного кіоска. Все — так просто; всім відомо, що так буде. А завжди повертається думка в свій короткий життьовий полон на планеті. Це велика мука: не знати ніколи, в чому загадка нашого «жити» і «не жити», нашої приреченосте чи нашого призначення. Ніхто не вернеться з-за того кордону. На ньому стоїть Розп’яття — символ страждання і смерти для спасіння людства. Проти Розп’яття такі мізерні погрози сьогоднішнього генерального душогуба в Кремлі — мізерні, нещасні, смішні; навіть смерть проти нього тільки жалюгідна і потворна тінь. З вічною надією, з благословенням люди дивитимуться на Розп’яття, припадатимуть душами до стіп його, знаходитимуть джерело потужносте, щоб розгромлювати зло. Здійсниться, що всім призначено, і повинна виникнути нова держава — її збудують зодчі Божого царства на землі, накресливши закони ясні, точні, мов рухи сонця і звізд, дійсні закони замість облудних — написаних тільки, щоб очі сліпити. З вільних народів створиться вселенська громада, без здирщика і злидаря, без деспота І раба, без насильства, визиску, брехні, голоду, духової темряви, кривди, лицемірства, гризні. Чи скоро ж це буде? І чи, намучивши людство, не зайде зло світове з другого боку. Чого ж тобі, серце моє, так болить?!