Роман Іваничук - Вода з каменю. Саксаул у пісках

У Буську при дорозі чапіла та сама корчма, тільки торгував у ній інший шинкар; балагула поїхав на Броди, а Іван зайшов до корчми, щоб підкріпитися перед дорогою до Ожидова, і — о диво! — за столом на покуті сиділи ті самі посоловілі від трунку дяки й блеяли безконечну жебранку; вони Вагилевича не впізнали, і він запитав їх, як і колись, чому псальмів не співають; дяки на захожого й уваги не звернули, ніби там, де сидів Іван, темніла тільки його тінь; розсерджений на незговірливих дяків Вагилевич з притиском повторив питання, — тоді вони неохоче заговорили між собою про те, що людям нині не до псальмів, бо кадило погасло, помер парох, літери в Псалтирі зблякли, а ключі… ключі гейбито знайшлися в Нагуєвичах: синок сільського коваля витягнув їх відром з громової криниці, певне, то наші попливли підземними водами, то треба йти туди, щоб їх забрати, — мусять–бо нарешті загомоніти давно занімілі дзвони; дяки балакали, не помічаючи Вагилевича, бо на місці, де він сидів, осамотнений, темніла тільки його тінь.

Іван вельми втішився, що церковні ключі нарешті віднайшлися, і для дяків скоро закінчиться втомливе — яке не давало їм ні жити, ні вмерти — очікування голосу благовісту; гей, та бо загомонять–таки по містах і весях дзвони, і, може, колись вдарить на дзвіниці Корнякта у Львові Великий Кирило!

Випивши пугар горілки й закусивши рибою, Вагилевич підвівся й дивом здивувався, що на покуті за столом не побачив дяків; а може, вони для нього одного перестали існувати, бо відчужився він від світу, й ніщо вже в ньому йому не належало.

З Буська подався пішки до Ожидова. Для чого йшов туди — не знав: багато літ минуло відтоді, коли Іван наїжджав у маєток Сєраковських для праці й розваг, — і чи ще живе там зваблива господиня двору, яка дозволила йому пізнати кохання й зникла назавше з його життя; не міг собі пояснити, для чого пустився в цю мандрівку, та ноги самі несли його до Ожидова, мов погорільця на румовище; і вже переходить він греблею поміж двома ставками, а за нею з густого яблуневого саду визирає двоповерховий палац з готичними шпилями і мезоніном, в якому пані Анеля відводила Іванові кімнату, — і зароїлися в пам'яті солодкі згадки, та враз вони схололи: на веранді сиділа за п'яльцями й вишивала серветку поважна пані в чепці й квітчастому халаті; біля неї на стільчику лежав стосик таких самих вишивок — було їх багато і всі однакові, і нікому, навіть самій вишивальниці, не потрібні: вимальовувалося на них одноманітне життя власниці маєтку, й Іван насилу впізнав пані Анелю.

Він поклонився, Анеля глянула на нього втомленими, поталими в сітку зморщок очима, її колись витончене обличчя обтягнулося складками, та все ще ховалася в ньому, мов за прозорою маскою, наполохана власним віком врода; Вагилевич хотів доглянутися крізь пласт прожитого нею життя до її молодості, воскресити в Анелі чарівницю із Свіржського замку; вона простягнула йому для поцілунку руку й промовила безбарвно:

— Як ся маєте, пане Вагилевич, давно в нас не бували…

— Пані Анелю, що трапилося? Ви такі сумні… — прошепотів Іван.

— Життя, пане Янє. Життя… Бог покарав мене за мої гріхи — я повдовіла. Мій муж, єдиний з напарфумованих патріотів, брав участь у січневому повстанні, і його стратили у Вільні. Литовський губернатор Муравйов розправився з ним і Кастусем Калиновським. Я залишилася сама… Якщо ви хотіли побачити пана Владислава, то спізнилися…

Пані Анеля забрала із стільчика стосик серветок, поклала їх собі на коліна й попросила Івана сісти, та він стояв нерухомо, вражений її розповіддю. Врешті Анеля усміхнулася — усмішка вмить розігнала її втому і роки, в очах спалахнуло зелене полум'я, вона простягнула до Івана руки, та вони враз зів'яли, опустилися, й машкара віку знову лягла на її обличчя.

— Янку, Янку… — прошепотіла тільки.

Іван нахилився до неї, провів пальцем по її чолу й запитав:

— Де ваш золотий обруч з нефритовими підвісками?

— А там, — відказала Анеля, змахнувши невизначено рукою. — То обруч Юлії.

— Але у Свіржі були ви… Ви весь час були зі мною, правда?

— Ні, не я, Янку. До Свіржа забрала вас інша жінка, гріхи якої я мушу спокутувати.

— Таж не втікайте від себе! — зрозпачено вигукнув Іван. — Та жінка мала ваше обличчя!

— Так мало статися, ви ж не запам'ятали образу Юлії, сохли за нею, й ваша ідея любові мусила олюднитися. Жертвою стала я…

— Це ваша фантазія, Анелю, таж згадайте нарешті спальний покій у Свіржському замку!