Роман Іваничук - Вода з каменю. Саксаул у пісках

— О, це дуже важливо! — пропищав Зубрицький. — Але чи ви привезли нам відповідну літературу, бо я отримав лише «Історію» Карамзіна і вашу книгу «Штурм Праги» про нашого улюбленого Суворова… А де тираж тексту російського гімну «Боже, царя храни», який ви обіцяли прихопити з собою?

Тоді підвівся з крісла Август Бєльовський й звернувся до колег:

— Панове, чи ми прийшли сюди на погавенди [147] На балачки ( пол .). з паном Зубрицьким? Напевне, нам хотілося б за цієї нагоди поміркувати про свої стосунки з Росією. Михаиле Петровичу, чи визнаєте ви за поляками право мати свою власну незалежну державу?

— Так, але складену не з цілості, а з половин: половина Галичини, половина Конгресівки, половина Познаньщини і польських Пруссів. І урядуйте собі — звісно, під протекторатом Росії… Ви, пане докторе, людина розумна й мусите орієнтуватися в сучасних політичних реаліях: подібні псевдодержавні утворення довго існувати не можуть, тож не боріться з нами, а чимшвидше подавайте руку згоди, і хай це зроблять теж чехи й південні слов'яни. Тоді постане на європейському континенті могутня Русь, яка диктуватиме волю всьому світові, а поляки, серби, чехи й болгари природно зіллються в російському морі під єдиним прапором Всеслов'янщини!

— Яка заманлива перспектива! — зіронізував Бєльовський. — Добрий кожух, тільки не на нас шитий. А тому нам залишається боротьба з вами — вона принаймні засвідчить про наше національне існування.

— Ви хочете перемінити те, що створив Бог, — заярювався Погодін. — Схаменіться: якби сталося таке, що Польща, а чого доброго, Малоросія, стали незалежними державами, тоді б розпалася Росія. Хіба це можливе?

— У Бога всього много!

— І десять мільйонів переможе сімдесят? — дивувався Погодін із запальної мови опонента.

— Імперії, шановний професоре, мають властивість слабнути від своєї надмірної маси. Де нині Рим? Ось розпадається на наших очах Османська імперія: хто міг передбачити сто літ тому, що Греція стане вільною? А хіба Австрія і Росія — вічні?

— Росія вічна, це аксіома, колего. Ще Катерина Велика зібрала докупи всі руські землі, зосталася тільки Галичина, але ми її теж візьмемо… Мій друже, — злагіднив тон Погодін, — Росія мусить мати Польщу в своєму складі хоча б тому, що в ній живуть росіяни: невже ми полишимо своїх братів — з їхньою мовою, вірою, кров'ю, — щоб вони стогнали під чужим ігом?

— А поляки й українці нехай собі стогнуть, тільки щоб москалі були влаштовані! — вигукнув з місця отець Подолинський, автор брошури «Голос перестороги», в якій сформулював концепцію соборної незалежної української держави. — Ви прагнете об'єднання, а ми — роз'єднання…

— Мені важко вас зрозуміти… В нинішній час, коли народи Європи невтримно зближуються — Швеція і Норвегія, Молдова і Валахія, а теж німецькі князівства, — ви закликаєте до розпорошення… Я щиро вам признаюся, — Погодін поклав руку на серце: — Польща, на мою особисту думку, — то болячка на нашому тілі. Але що робити з нею, коли вона окремо існувати неспроможна? Та навіть якби ми дали вам свободу, то завтра, загрожені німцями й французами, на колінах до нас приповзете… А втім, марно нам з вами, поляки, розмірковувати нині про вашу незалежність: ви завойовані, тож мовчіть… Але чому галицькі малороси, — звернувся Погодін до Подолинського, — так ревно стати солідаризуватися з поляками?

— То одиниці, — кинув Головацький. — Ми там, де сила. А сила — в Росії.

— І тобі не соромно, Якове? — пролунав голос з кінця зали.

— Не соромно, Іване, — відказав на ту репліку Головацький. — Ти ж добре знаєш історію: хіба не об'єднав Україну з Росією наш славний гетьман Хмельницький ще двісті літ тому? Чому ти хочеш про це забути?

— А ти не скажеш, Якове, скільки ще хрестів притранспортує для нас Росія — та не золотих, а березових?

— Пане Вагилевич, — глянув Погодін у кінець зали, — я вас упізнав. Ваші ж погляди мені добре відомі, тому скажу вам відверто: я — за розвиток малоросійського наріччя й літератури, так… Але створювати з наріччя самостійну мову, коли всі слов'яни прагнуть прийняти до вжитку мову великоруську, вважаю нісенітницею… До речі, чи ви вже розшифрували руни? Коли вам це вдасться, то ви неодмінно переконаєтесь, що мовні корені в нас єдині, і руни належатимуть як вам, так і нам… А щодо сепаратизму… Я можу навіть уявити витворену вашою фантазією окрему малоросійську державу. І ось ця так звана держава в якийсь момент не витримує натиску поляків, — ви, пане Бєльовський, теж, очевидно, не припускаєте, що Малоросія може стати незалежною, правда?.. Отже, не витримують хохли польського тиску і тоді з якимось новим Хмельницьким чи Голопупенком, чухаючи потилиці, знову звертаються до того ж москаля, кацапа сиволапого, і кланяються в пояс: прийми нас, батеньку, вражі ляхи долають, ми каємося й обіцяємо бути надалі вірними вашими братами… Чи не маю я рації, пане Бєльовський?