Роман Іваничук - Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської

— Пане консул, — Янко відклав набік недогризок сарнини, — я син Бялоскурського, бургграфа Високого Замку. Не чули про такого? А чого ви зблідли, сеньйорито наречена, наслухалися про нас пліток? Заспокойтеся, ми шляхетні люди, коли з нами по–шляхетному… Був правда, один випадок… Ми з Микольцьом якось уночі попросили корчмаря Аветика, щоб дав вина. А він забув, що Бог велів спраглого напоїти, відмовив нам, то й покарав його Господь: наслав на нього дурман, а може, то було й просвітління… Корчмар вилив у ночви вино і на другий день частував кожного перехожого, приказуючи: «Дурний Аветик, пошкодував вина Бялоскурським». Потім же, коли минув дурман, він побіг скаржитися в магістрат, буцімто ми примусили його таке робити. Хто ж до такого може змусити?..

Микольцьо беззвучно засміявся, блиснувши міцним оскалом зубів.

— A propos [81] До речі ( франц .). , пане консул, — продовжував Янко. — Чи не чули ви такої приказки, пане Массарі: «Людина на урядовій посаді — як бочка: в ній доти не бачиш дір, поки не наллєш води».

— Я не зрозумів вашої приказки, — холодно відказав Антоніо Массарі.

— Ну, вчора ви… я думаю, зовсім випадково… опинилися в брудному болоті міської черні, і–і — бочка потекла…

— Я там опинився не випадково, милостивий пане. Я сам із черні. І цієї високої посади, яку займаю, не перейняв у спадку, а добився її працею і талантом, подарованим мені Богом.

— Вперше чую, що в Італії простолюддю дано такі вольності, — втрутився в розмову Кампіан. — Адже свята інквізиція дбає, щоб…

— У Венеції інквізиції нема, пане бургомістре.

— А Джордано Бруно?

— Його підступно спіймали у Венеції, а спалили в Римі…

— І ви вважаєте його невинною жертвою?

— Я не юрист, пане Кампіан, але мене, глибоко віруючого християнина, лякає одне: язичники, які переслідували колись християн, вбивали лише людей, інквізиція вбиває Христове вчення — основу нашої віри…

— О, то пан Янко мудру приказку загадав, вона, на превеликий жаль, стосується вас.

— А чи знаєте ви, — примружився патер Лятерна, відхиляючись убік, наче боявся заразитись вільнодумством консула, — що за такі слова ми можемо вислати вас з Речі Посполитої? До того ж — вчорашній інцидент…

— Воля ваша, тільки я сумніваюся, що ви це зробите. Зі мною виїдуть купці, і тоді нашу відсутність відчує ваша скарбниця.

Насторожена мовчанка запала в залі, німфа з підсвічником у руці тихо похитувалася під стелею, скапував віск на підлогу; Льонця не відривала від неї погляду, щоб не зустрітися очима з Янком, вона прислухалася до розмови і, не розуміючи гаразд її змісту, відчувала, що над Антоніо і над нею нависла небезпека — їм треба чимшвидше йти звідси геть… До Льонці щораз пильніше приглядався блідими очима п'яний Барон, і вона згадала, що бачила його не раз, ще в дитинстві — у корчмі Лисого Мацька.

— Пані й панове! — сплеснув у долоні Кампіан. — Припинимо суперечки… — Він ураз зупинився і підніс до очей руки; гості не розуміли, що трапилося, Кампіан із страхом довго приглядався, потім полегшено зітхнув і знову сплеснув:

— Панове, прошу просити дам до танцю!

На галереї, завішаній ширмою, зазвучали лютні й дуди.

— З вами буду танцювати я, — кивнув до Льонці Янко.

Массарі почервонів.

— Ви поводитеся недостойно, пане… — він узяв наречену за руку й повів на середину зали.

Льонця ще ніколи не танцювала полонез, вона взагалі ні разу в житті ще не танцювала, та, мабуть, з полегші, що вийшла з–за столу, де її прострілювали хтиві погляди мужчин і ненависні — дам, дівчина стала невагомою, вона пливла у танці так, як цього хотів Антоніо. Їй було добре, легко, Льонця дивилася в темні очі коханого і тепер не боялася нічого; в залі танцювало багато пар, але їх було тільки двоє; насторожений вираз обличчя Антоніо лагіднішав, м’якнув, він прошепотів до неї:

— Я кохаю тебе, красуне…

У ту мить чиїсь руки роз’єднали їх — грубо, владно, і Льонця побачила перед собою три пари очей: бліді — Баронові, хижі — Янкові і холодні очі вбивці — Микольцьові.

— Як ти опинилася тут, сучко Абрекової? — вищирив прогнилі зуби Барон.

Янко схопив її за руку й шарпнув до себе.

— І ти відмовила мені — Бялоскурському? Микольцю, виведи її, справ їй весілля під ліхтарнею!

Пролунав ляскіт, музика стихла, лемент дам вдарився об стіни. Антоніо ляснув Янка в обличчя ще раз.

Микольцьо тягнув дівчину до дверей, скрутивши їй назад руки, вона опиралася й була німа, німфа з підсвічником хиталася в неї перед очима, Льонця мовчки благала в неї допомоги, та вона віддалялась, маліла; ще побачила Льонця: Антоніо схопив за груди Янка і враз зігнувся, мов зламаний — впав долілиць на підлогу.