Роман Іваничук - Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської

Адже це було так несподівано й дивно. Дотепер я знала і ніколи й не помислила, що може бути інакше: пани судили, стинали непокірним голови, прив'язували на ганьбу до стовпа Феміди, здирали з посполитих останній гріш, напускали на них, мов собак з прив'язі, ціпаків, ніхто з панів не ставав на боці знедолених. А один таки став. І це — Антоніо!

З острахом, ніби в холодний проруб, увійшла я в браму, над якою пишався гордий лев з книгою, побігла сходами догори, спотикаючись, — боялася, що хтось затримає, заверне мене назад, а я мусила прийти до нього, бо він жадав мене і заслужив на винагороду від мене — бідної; я зупинилася перед ясеновими червоними дверима й задихана, примліла від страху, засіпала шнурок дзвоника.

Двері відчинилися, вийшов консул із свічкою в руці, він був у вузьких чорних штанях і розстебнутій сніжно–білій сорочці, консул приглядався до мене, не вірячи, що це можу бути я, він довго, а може, тоді так повільно тягнувся час, стояв мовчки; я, засоромлена, збентежена, ступила назад до сходів, щоб утекти стрімголов, куди очі глядять, тоді він схопив мене за плече, до болю стиснув і, шепочучи: «Сеньйорито Леонідо, сеньйорито Леонідо», завів мене до своїх покоїв.

Антоніо поставив свічку у гніздечко масивного канделябра, я відчувала під ногами м'який килим, на мене вороже дивилися із стін портрети вельмож, шкірили зуби звірі з шпалер, мені чужо було в цьому пишному покої, я не могла зрушитися з місця, ноги всмоктала в'язка смола, а він підступив до мене. Я відчула, як його пальці, тремтячі й тривожні, розгортають моє волосся, намацують мочки вух, сміливішають, сповзають по шиї, від їх дотику спливає дрож по всьому тілу, пальці нетерпеливішають, переривчастий віддих ошпарює моє обличчя, а потім хлинула на мене пекуча злива. Він цілував мої губи, щоки, очі, він цілував мене всю, на моєму тілі не залишилося найменшої цяточки, яку б не обпік його поцілунок; я лежала на килимі гола, мов янгол, люблена, віддана, взята — не я, а частка його пристрасті, і у великій радості й несподіванці я почула слова:

— Наречена моя. Дружина… Завтра на балу я покажу тебе всім, а ввечері обвінчає нас італійський патер.

Мама зрозуміла все, коли я повернулася, її очі пожовкли з жалю, болю й огиди до мене, вона схопила мене за волосся — з лежака балушив на нас очі п'яний тато — і тягала по кімнаті, силкуючись кинути на долівку, щоб потоптати мене ногами, і кричала до хрипоти: «Шльондра, шльондра, шльондра!» Я й тепер не відізвалась ні словом, навіть не зойкнула, хоч як було боляче, а коли мама втомилася, я підвелася з колін, пригладила скуйовджене волосся й сказала:

— Я жона Антоніо. Чуєте — жона!

…За Княжою горою, а ще її називають Лисою, або ж Кальварією [79] Mons calvus — Лиса гора ( лат .). , — глибокий яр, яким стікають дощові води на Старий Ринок, а за яром — Високий Замок. Його круглий купол вихоплюється з темної шуби лісу і увінчується, немов короною, чотирикутною шестивежною фортецею — гніздом старого бургграфа замку Войцеха Бялоскурського.

Цей майже незалежний оседок озброєних розбійників гнітить усе місто. Передміщани, а то й городяни щодня засилають у магістрат скарги на нічні грабунки і вбивства, вони називають імена грабіжників — синів бургграфа Янка і Микольця, та магістрат, якому теж Високий Замок сидить скалкою під нігтем, не хоче йняти тому віри, бо Бялоскурські йому потрібні — вони тримають у страху й послушенстві все міське поспільство.

Справжньому патрицієві складати візит Бялоскурським — приниження, та ось сам бургомістр Павло Кампіан виїхав ридваном на Кальварію, виліз і без почту переходить звідним мостом над яром, пішки піднімається на гору, скрадливо стукає в браму, щось шепоче стражникам і проходить у дитинець. Йому потрібно запросити на бал, який має нині відбутися в кам'яниці Ґуттера, синів бургграфа — Янка і Микольця. З Альнпеком сам якось справиться, а от консул Массарі…

«У Ґуттера» — то тільки так мовиться. Патрицій Ґуттер давно вже помер, записавши в тестаменті покої й великий бенкетний зал магістратові, щоб тут пили, веселилися і згадували його — знакомитого гультяя, про якого говорили, що він мав спілку з чортом.

Сьогодні тут бал з нагоди звитяги гетьмана Жолкевського. Цього разу він воював не з австрійцями, не з турками і не з козаками: пацифікатор Речі Посполитої розгромив під Ґудзовом біля Радом'я поляків — шість тисяч рокошан, які під проводом краківського старости Зебжидовського виступили проти короля, Петра Скарги і єзуїтів — за золоту шляхетську вольність.