Роман Іваничук - Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської

«Спасибі, батьку, за хліб–сіль», — сказала, схиливши голову в скупому поклоні.

Здавив сльози Івашко і простягнув руки, щоб востаннє обняти дочку — ще чисту, не торкану, не обніману ніким чужим, але Орися стояла незворушно і холодно дивилася на батька, чекаючи благословення.

А Івашкові умить згадалося, і так бажав він, щоб і Орися про це саме спімнула… Тихий Рогатин у сніговій завії, і баскі коні з гірляндами дзвіночків на кантарах, попід вікна ходять хлопці з вертепом, лунко б'ється коляда об крицеве холодне небо, візник коней пугою лякає, свистять по снігу сани — ідуть Преслужичі до бабки на Острів з кутею. Івашко обгорнув бараницею Параскеву, а мала доня перелізла з маминих колін на батькові, під бараницею тепло, мов у запічку, знайшла розпорку в його шубі, теплими ручками поповзла до шиї, обняла, дихнула у бороду молочним запахом, прошепотіла: «Ти найдужчий у світі».

Орися стояла у стриманому поклоні, а зринуло в пам'яті зовсім інше — таке далеке, мов давній сон або пригода з забутої казки: весняне надвечір'я, а на подвір'ї дударі такої дивної грають, а чорновусий парубок співає про пана Івана, в якого кінь кращий, ніж у короля, в якого лук міцніший, ніж у гайдука…

Івашкові умить почулося ридання дзвонів: на вишитих рушниках несуть олеські земляки домовину, туск крає до безтямного болю серце, несуть на вічний супочинок дружину Параскеву до каплиці святої Катерини, а поруч з Івашком, до його плеча притулившись, ступає Орися і без слів шепоче: «Ти найрідніший мені на світі».

Орися стояла із схиленою головою і бачила чорновусого парубка… Довкола хрести, довкола смерть і небуття, а він до життя її кличе, і вона цілує його, забувши, що поцілунок на цвинтарі приносить закоханим вічну розлуку…

Згадався й Івашкові красень–гусляр, який ось тут, на цьому місці, віддав йому дукат і просив не видавати Орисю за Давидовича. І вдарив у його серце розпучливий плач дочки, коли її спорядили до шлюбу… Івашко глянув на червонощокого, з блідими очима зятя і жахнувся від думки: в цю мить він, не вагаючись, віддав би дочку за скомороха, аби тільки вона усміхнулась і припала до його грудей.

Згадала й Орися похилу постать Арсена, що віддалялася за частоколом Пушкарською дорогою, й промовила гірко:

«Спасибі, батьку…»

Відсторонила рукою Адама й сама ступила на приступку ридвана.

Рвонули коні…

І це весь час перед Івашковими очима, в кожну мить. І тепер… Чого хоче Осташко? Мовчки чекав.

— Служити прийшов, боярине, — сказав Каліграф.

— Мені?

— Землі нашій.

— То й служи там, на Білій горі. Хіба то не земля?

— За скорописця буду у вас.

— Рук дужих мені треба, щоб могли щит і меч тримати! — змахнув затиснутим п'ястуком Івашко. — Вої мені потрібні з м'язами, як твоя голова, а не мізеротні референдарі з мудрими головами!

— А ви слонів, слонів з Індії спровадьте! — несподівано для себе самого заярів Осташко. — І ще свою голову на клинок повісьте, бо вона теж розумна, — наступав Каліграф, і від подиву розширювалися в Івашка зіниці. — Ви хоча б у свого ворога повчилися: Олесницький зростом у три лікті, а здавив за горло всю Галицьку Русь. Темною силою хочете воювати з ворогом гнучким і мудрим, мов змія? Та чи знаєте, що майже всі філософи світу, які давали силу сильним, були тілесно недолугі? То тільки в Спарті кволих і розумних дітей скидали у пропасть, грубу силу обожнюючи!..

— Ну, прости, — зітхнув Івашко, сперши на руки голову. — Тривожно мені стало, Каліграфе. Чую — велика сила піде на нас. А з серця мого м'якуш зробився. Тяжка мені дочки утрата, не думав, що аж так буде тяжко…

— Вигостри серце своє мужністю, боярине. Не дочці воно належить і не тобі… Чи дозволиш дати кілька порад?

— Радь.

— З малого почну. Випусти Микиту. Люди згадають це добродійство у прикру для тебе хвилину.

— Випущу. Тільки не додому — уб'є його Давидович. Воїном буде.

— Не вір Давидовичу.

— Давно не вірю. Тому й дочкою пожертвував — свата ж таки не зрадить… А сулиці не шле мені, собака шолудивий!

— Облегши подать поспільству…

— Досить! Ратники, тисячі ратників — що їстимуть?

— Думаєш, коли почнеться облога, самим військом перемогти?

— А то кметі з вилами і баби з рогачами много наратоборствують? Ще маєш щось сказати?

— Маю. Два роки тому Вітовт, ідучи на Новгород, прорубав дорогу в пущі. Битва не відбулася, миром розійшлися. Тепер тою дорогою новгородські купці їздять у Литву. Чом би тобі або Юрші, а паче Свидригайлові та не поблагословити на ту дорогу посла до великого Костянтина, сина Дмитрія Донського, і до посадника новгородського Юрія Онцифоровича?