Роман Іваничук - Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської

Потім провалився в непам'ять, а коли отямився — лежав під столом; Соліковський люто копав його пантофлею у пику, хтось із слуг потягнув за ноги й поволік до дверей, Барон почув слова архієпископа:

— Заберіть пріч цього мерзотника!

Таке було, було! Невже нічого не можна поправити?

Почув за собою тупіт кінських копит, оглянувся: у фаетоні сидів патер Лятерна, поруч з ним жінка з закритим шаллю обличчям — Барон зрозумів, що патер їде на черговий шабаш братства Магдалини; це остання нагода потрапити ще раз до сильних світу цього й показати себе, він буде вже розумний, слухняний, менше питиме, тисячу разів поцілує куди тільки скажуть; підбігаючи за фаетоном, Барон благав ректора єзуїтської колегії:

— Візьміть мене з собою ради всіх чистих і нечистих сил, візьміть!

Патер повернув назад голову, мовив погордливо:

— Осла беруть на весілля не для того, щоб він сидів за столом, а щоб носив воду і дрова на кухню. Ти цього ще тоді не второпав… Поганяй швидше, — сказав до візника.

Барон довго стояв, опустивши плечі, виймав з кишень срібні монети, підкидав їх у руці і клав назад, потім згадав про бордель на Векслярській і посміхнувся скрушно:

— Там мене приймуть…

…Абрекова з Письом добре–таки намаргались за цілий день, прибираючи ринковий майдан від посліду «смоленської битви». Заробили обоє шість грошів, Письо два гроші видер у жінки й пішов до Лисого Мацька, не заходячи до хати. Абрекова скоса глипнула на монаха, який кликав Льонцю; «чи не сатана?» — подумала; Льонця посміялася з матері й пішла з монахом; стара, не роздягаючись, упала, мов сніп, на прічу й почала дрімати. Втім, скрипнули двері, Абрекова насилу розплющила одне око: на порозі стояв той самий монах. «Щезни…» — прошепотіла, і монах перемінився в чорного кота; жінка втямила, що це приходить сон і зімкнула обважнілі повіки. Кіт підскочив, три рази перевернувся в повітрі й, ставши дияволом, висолопив, подібно спраглому псові, червоного язика.

— Збирайся на шабаш! — розчепірив він пальці над Абрековою. — Ти ж відьма. Скоріш, скоріш!

— Яка я відьма? — простогнала уві сні жінка. — У церкві недавно була–м, молилася сьогодні…

Диявол розвів руками.

— Усі знають, що ти відьма — хіромантичка, ворожка! Мені велено тебе забрати. Ось мітла, сідай, отак… а я позаду тебе і — язда!

А далі було так, як то іноді буває уві сні.

Чорт пронизливо свиснув, мітла шугнула через хату, влетіла у піч, комин розступився, Абрекова з чортом піднялася у вечірнє небо і за мить опинилися на Кальварії, недалеко Високого Замку, на тому місці, де пекельна нечисть завжди справляла свої забави.

Чорт, слава Богу, забув про Абрекову, коли мітла опустилася біля підніжжя гори: на верху палав зелений вогонь, довкруж нього з нелюдським вереском, огидно кривляючись, кружляли в дикому танку хвостаті й рогаті тіні — у чорта затряслися жижки, він не втримався в шаленій охоті, полишив Абрекову з мітлою, а сам поскакав нагору.

Абрекова якийсь час стояла внизу, остовпіла від дива, але і їй врешті стало цікаво — ніхто ж бо не бачив, хоч знали про це всі, чортівсько–відьомських шабашів. Вона скрадливо поп'ялася вгору й зупинилася в тіні дерева, куди не сягало примарне світло зеленого вогнища.

Біля ватри, в яку малі, з свинячими мордами чорти підкидали людські кості, за високим корчуватим пнем стояв Люцифер у чорній сутані, з крученими, мов у волоського барана, рогами; Абрекова пильно приглянулася і мало не вискнула з подиву: в Люцифера було обличчя архієпископа Соліковського, він виглядав достоту так, як його малювали на листках невідомі малярі, той листок і нині вранці висів над вікном Абрекової; і нічого тут дивного, що в Соліковського сатанинський лик — на Руській всі називають його Вельзевулом, ще й кажуть, що чорти в нього шпіцлями служать. Поруч з Люцифером–Соліковським стояв у чорній рясі з білою пелериною, теж з рогами, тільки меншими, патер Лятерна: вельможні магістратські райці на чолі із старостою Єжи Мнішеком і бургомістром Вольфом Шольцем, утворювали півколо, з–під їхніх кунтушів виглядали закручені хвости; неподалік шкребли цвяхами по пилках музиканти з синіми, як пуп, пиками, тарабанили шматками бляхи, гупали хвостами в бубни; довкола вогню гасала нечиста сила, а коли музика на мить стихла, чорти кланялися Люциферові, згинаючись до нього задом.

Люцифер сміявся. Задоволений, що диявольський сонм так добре його веселить, він ударив залізними вилами в пень, дві цівки вина фонтаном бризнули з нього; музика вмовкла, нечисті нахилялися, пили, хлебтали, вмивалися вином, купалися в ньому, а, сп'янівши, почали плювати на хрест, котрий склепали тут–таки з двох балок.