Роман Іваничук - Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської

«Світ держиться лише на покутниках», — сказав ти.

Але ж не ти страдник, а той, хто розбудився для справжньої покути за народ. Ось він стоїть… Ти пішов на Афон шукати для нас світла духу, а не знаєш, що прийде воно не з грецької гори, не зі скиту Манявського, а з глибини народу, його мужності й розуму, з пекла нашого горя й розпуки. Дивися, хто несе його, хто стоїть нині на духовному троні! І зміряй, чий вищий: твій — на Афоні — чи трон цього шевця на львівській пласі?

Підручні кати схопили Дратву й кинули на поміст. Підвелася сокира в руках ката, зажмурився Рогатинець, та тільки на мить — розплющив очі й дивився, як опускається вона, як котиться помостом голова. Він уперше в житті позбувся страху перед кров'ю, уперше зрозумів, що тільки у кривавій борні ворожих сил може народитися воля.

І прошепотів:

— Спасибі, мніху Йване, що посіяв у нашому народі зерно непокори. Ти єдиний, хто міг сьогодні це зробити. Прости мені за докір…

А тоді мертву тишу на Ринку розбив, розтрощив спів:

Ціпаки заворушилися, забігали, штовхаючись між юрбою, заглядали людям у роти і не могли побачити тих, хто співає; голову й частини тіла страченого кати натикали на палі й показували народу, але це не мало вже жодного значення — ні пострах, ні погрози, ні викрики ціпаків не могли того співу зупинити.

Юрій обводив поглядом натовп, він думав про те, що спів цей породили і людське горе, і слова мніха Йвана, і братська праця, — багато чутно голосів, немов у партесному хорі, й від сьогодні цей хор буде множитися, мов ряска на воді, і могутнім стане з прийдешнім своїм провідцем.

Він дивився на людей і на одну коротку мить упіймав поглядом давно утрачене й рідне обиччя: з другого боку плахи, навпроти, стояла серед жінок Гізя й співала.

Зашастали ціпаки, й загубилося Гізине обличчя в людській круговерті…

Року 1611, 28 дня місяця іюля. Мовлять, же вчорайшої ночі на Кальварії шабашувала нечиста сила. Не знаю, бо не був там, але що таке трапляється в нашому місті, то правда, сам колись чув уночі гемонські крики і гриміт бляхи, а на другий день усі бачили погнуту крівлю на маковиці Домініканського костьолу, то хто, окрім чортів, міг тоє вчинити?

Суперіор львівського єзуїтського дому і ректор колегії патер Лятерна мусив би хіба розірватися на кілька частин, щоб справитися з усім, що випало йому зробити сьогоднішнього дня.

Студіозуси роз’їжджалися по домах, кожного, а їх більше трьохсот, треба було окремо напутити й благословити, головно — дітей схизматів, які на вакації поверталися до своїх родинних гнізд, бо може лучитися й таке, що цілий рік упертої отцівської праці над шліфуванням заражених схизмою душ піде нанівець за два місяці перебування спудея в домашньому оточенні.

Їх, схизматів, небагато в колегії, зате розмова з ними довга. Два схоласти з ремісників, які перейшли на католицтво, щоб утриматися в цехах, і один — новіцій — Зіновій із Олеська, син урядника Михайла Хмеля — той служив донедавна в Станіслава Жолкевського у Жовкві, а після того, як донька гетьмана Софія вийшла заміж за олеського старосту Яна Даниловича, перейшов на службу до Олеська.

За цього спудея патер до сьогодні був спокійний. Виховання в замках польного гетьмана, засновника єзуїтської колегії у Львові, і його зятя, котрий вклав немалу суму золотих у фундуш будівництва єзуїтського костьолу, відповідало загалом догмам ордену Ісуса. Тепер же Лятерна задумався: чи не надто швидко заспокоївся? Хто зна, що ховається у душі Михайла Хмеля — за поштивою посмішкою, за послужливими манерами, а відомо ж бо ще: жона його з простих ратаїв, ні краплі шляхетської крові не має. Може, старостинський урядник спритно маскується?

Цей сумнів зродився в патера Лятерни сьогодні. Зіновій, слухняний і старанний, правда, мовчазний і досить скритний, перед тим, як сісти у бричку біля батька, покірно вислухав повчання, попрощався, поцілував ректора в руку. Бричка рушила, Михайло Хмель чемно покивував патерові головою, син же не оглянувся ні разу, наче для нього раптом, під опікою батька, перестала існувати колегія з її правилами, наукою, дисципліною.

«Восени слід за нього взятися пильніше, — замітив патер. — Чи не виростає часом вовченя у лігві лиса?»

Будинок колегії спорожнів аж перед вечором, уже минула та година, коли Лятерна мав прибути на збори братства Магдалини: у Соліковського чомусь зіпсувався настрій після «смоленської баталії» на Ринку і він забажав його скрасити в товаристві членів таємного братства на Високому Замку — в колишній резиденції Бялоскурських.