Роман Іваничук - Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської

А ще приїхав до Берестя королівський казнодій [95] Проповідник. Петро Скарга, а король прислав озброєних татар і козаків, которі після Наливайка Жолкевському предалися. Скарга власною персоною з'явився перед очі князя Острозького, який зупинився у своїй кам'яниці і дорікав йому, що той за єретиками обстає. На що відповів князь: «Яким духом ви прибули сюди з озброєними почотами, ачей їхали–сьмо не на зваду, а на згоду». Подлії же латиняни давно помислили згоду внівеч оборочати, то підніс Скарга Острозькому такую кознь: «Ви, — каже, — главою свого партикулярного собору обрали турського шпигуна Никифора і дієте днесь впрек не тілько костьолові, а самому королеві». Тоє мовивши, пішов. А на другий день русинські й польські єпископи в шатах понтифікальних, з послами папськими й королівськими, в оточенні панів світських пішли до церкви святого Миколая, де правили православну літургію, а потім до костьолу найсвятішої панни Марії, там співали «Те, deum, laudamus» [96] Тебе, Бога, хвалимо ( лат .). , а на Балабана і києво–печорського архімандрита Тура кинуто екскомуніку. Протосингела же Никифора, которий того же дня на православному соборі прокляв єпископів–відступників, увечері поймали і у вежу запроторили. [97] Собор у Бресті відразу розколовся на православний та уніатський. Іпатій Потій наказав позамикати церкви, тоді православний собор зібрався в кам'яниці Острозького. Головою собору всупереч розпорядженню короля, який заборонив чужинцям брати участь, було обрано представника патріарха Єремії протосингела Никифора. Никифор тричі викликав на собор Рогозу, проте київський митрополит, впокорений Скаргою, Соліковським і Потієм, офіціально проголосив акт унії в церкві святого Миколая. Тоді Никифор позбавив Рогозу, Потія і Терлецького духовного сану. Незабаром на Никифора було сфабриковано звинувачення в шпигунстві на користь Туреччини. Никифора посадили в ратушеву вежу у Варшаві, ту саму, де тоді сидів, чекаючи страти, Наливайко. Помер у марієнбурзькій тюрмі. ( Прим, автора .)

А тоді князь Костянтин буцімто погрозив королеві війною і таке йому написав: «Усе християнське ісповідання від півдня до глибокої півночі буде тепер захищатися проти папежників. Ти, королю, хотів унією умоцнити римську церкву, а сталося противно — ослабив. До днесь православні ще не знали, за що мають воювати, а тепер уздріли: за те, що в них забирають. А хто встоїть перед нами, коли тілько з Волині й Червоної Русі ми можемо виставити тридцять тисяч люду при зброї, а папежники хіба превзойдуть нас числом тих кухарок, которих ксьондзи в себе місто жон тримають». Пан Юрій не читав того листа, і я не дуже вірю, аби подданий осмілився повелителеві таке написати, а ще, як то кажуть, ворон воронові очей не клює.

Тяжка молестія впала на наш народ русинський, недаром на святої Параскеви земля ся трясла, і гадали люди, що буде кончина світу. А у моїй пив'ярні впала з полиці куфа сиракузького вина, то була велика руйнація, бо втратив я на тому аж тридцять польських талярів [98] Таляр на той час дорівнював приблизно трьом золотим. ».

…Соліковський тупо дивився на маріонеток, не розрізняючи їх. Ляльки стояли — кожна на своєму місці — мертво, уява архієпископа вперше не змогла рухати ними, вони тепер скидалися на шахові фігури, вибиті противником з дошки — недіючі й непотрібні.

Програшу ніби й не було, адже за цими ляльками стоять олов'яні жовніри, їх багато в шухляді, але вдаватися до їх допомоги — то вже не архієпископська справа, а королівська. Ця сила вирішила долю Речі Посполитої в останній битві з Наливайком над Солоницею біля Лубен, але вона нічого не важить у боротьбі з людською совістю — чей же не пошлеш жовнірів ні в русинський квартал, ні на Юрську гору, ними не обложиш кожну церкву, не приставиш драгуна до кожної душі, тут і чорти безсилі — православіє живе, як і жило… Ба ні, не так. Дотепер воно було предківською замшілою вірою із старими обрядами, глупими попиками, розпусними архіпресвітерами, зажерливими єпископами, а після Берестя стало ідеєю, яка сама собою очищається від баговиння, хоругвою, котру ледь день піднімуть ще не відомі нині витязі й розбудять від сплячки приспаний люд, із темного смерда сотворять воїна, з пастуха — ватажка, з байдужого — зацікавленого, з боягуза — сміливця, а схильний до зради заховає глибоко в душу свою слабість, бо нині зраду стало видно у всій її соромоті й гидливості.

Тож таки програш. Але чому? Як могло статися так, що Балабан, котрим Соліковський нітрохи не турбувався, бо той давно своїми вчинками став олесную з костьолом, ураз перекинувся і вирішив, власне, долю унії? Бо що вона тепер — папір, а львівська єпархія, з якої мало розповзтися уніатство по всій Україні, залишилася православною. Що тепер діяти? Вбити Балабана і дати православним ще й мученика? Проповідувати? А що дасть нині проповідь — озлоблені, пробуджені схизмати не приймуть тепер з католицьких рук найбілішого хліба, бо він здаватиметься їм каменем. Посіяти страх, напустити тихих убивців… А що, коли замість страху народиться помста? Заборонити відправи — потаємно будуть сходитися на молитву, зруйнувати церкву — на руїнах складатимуть клятви, оголосити царгородського патріарха турецьким найманцем — московського визнають.