Роман Іваничук - Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської

Опівночі, коли все стихло, учні старшого класу потихеньку вивели з бурси ледь живих жаків і, надававши кожному по стусанові, погнали їх униз Зацерковною.

…Мацько із страхом приглядався до розбитого чола сина, обмацував його, наче не вірив, що він повернувся живий, а потім потрусив його за оборки свити.

— Що сталося? Де був так допізна?

— Жакам надавали, тату…

— Жакам?! — скрикнув Мацько. — Та як ти смів? Та ти знаєш, з ким розпочав? Дурню, ти бився не з жаками задрипаними, а… а…

— Пустіть, тату, — Роман незалежно, з тінню зневаги дивився в очі вітцеві. — Пустіть… Як хочете, то гніться собі й далі в три погибелі перед кожним паном і панком, а я не буду. Чуєте, не буду!

Мацько опустив руки, стетерів. Він дивувався: адже в його домі, в сім'ї, в корчмі усе донині було зважено, перевірено, обчислено, і як це він досі не знав, що є ще речі, які не вміщаються в жодні виміри, є ще душа в людини, яку не зважиш, не обчислиш, хіба що зрозумієш. І що — віднині він повинен вчитися розуміти душу оцього вилупка, який не тільки проїдає денно п'ять грошів і виношує одягу та взуття на три гроші, а ще й має свою волю, свій гонор, честь, лють?

Мацько Патерностер на другий день записав у свою книгу таке:

«Почитаніє книжное помагає уму, но і шванк йому приносить: латво управляти душею темною, просвіщення же будить у людей, а паче в отроків, бунт противо власті отцовської і панствової. Мій син Роман, навчений братськими дидаскалами, виявив перше непослушенство. [91] До цього місця в манускрипт здебільшого вносилися записи про доходи й видатки власника корчми і лише зрідка фіксувалися інформації про навколишні події, та й то такі, які стосувалися суто його власних інтересів. Вчинок сина наполохав Лисого Мацька, боляче його вразив, але, видно, примусив і задуматися над соціальними питаннями, по–своєму оцінити їх, бо далі автор манускрипту все більше вдається до роздумів. Мабуть, звідси треба починати шукати причини несподіваного вчинку самого Мацька, про що мова буде потім. Думається, що переміни в Мацьковій психології відбулися під впливом і Юрія Рогатинця, який після братського суду шукав контактів з найнижчими прошарками львівського міщанства. ( Прим, автора .)

«Cudze pomoce czesto przynosza niemoce, cudze rady — zdrady [92] Чужа поміч часто приносить неміч, чужі поради — зради ( пол .). . Та Абрекова зовсім не дурна, не знає іно, до чого прилатати розумне слово. А ця її примовка, ніби для нашого митрополита складена, але це не Абрекової розуму справа.

То як тілько повернулися єпископи з Рима, ясний круль Жигимонт пише епістолу Рогозі, аби у Бересті синод скликав, на котрий можуть прибути довірені й світські мужі, токмо без зграї, від католицьких і православних громад, а митрополит ще раз у недугу впав і хоч розіслав послання до духовенства й братчиків, сам на собор не прибув і ревно каявся во грісі своїм, що дав себе обдурити і в кабалу католицьку втягнути». [93] Терлецький намовили його потаємно підписати акт унії. 1595 року Рогоза на Брестський собор прибув. Він запевняв Рогатинця, що буде з православними, але не дотримав і, певно, не збирався дотримувати цієї обіцянки. ( Прим, автора .)

А львівський бургомістр і райці позвали Красовського і Рогатинця до ратуші й улесливо намовляли, щоб ті визнали унію, а за те їх діти і внуки матимуть право рівності в торгівлях й ремеслах. На що їм від благовірних одказав Рогатинець: «На овчарню волки напали, а пастух скликав з різних весей псів для оборони. Собаки ж зажадали за роботу по овці. Єдна овечка і мовила: «Ах, воліємо ми гинути від справжніх ворогів, ніжлі від зрадливих оборонців». Не чув єм того, але твердив мені пан Юрій, що мовив тако. Повідав він мені тоє за обідом, то, може, трохи й переборщив; за обідом, а ще коли він не зовсім сухий, кожен трохи любить додати до правди. Я зособна гадаю, що за собак він мав оних єпископів, которі унії предалися, а за пастуха Рогозу. Лучше–бо, коли волки в лісі суть, а пси за кошарою. Легко тоді чинити реляцію, хто овцю із'їв».

То приїхали до Берестя духовні особи, воєводи, каштеляни, старости. Зі Львова од латинян — архієпископ Соліковський, а од православних — Балабан і Рогатинець. Єпископ і пан Юрій обнялися, мов брати, і слізно просили один в одного прощення за колишню зваду і поруганіє. Так, плачучи і слезами обмиваючись, просив Балабан: «Прости мені, брате Юрію, за мої прогрішення: разом починалисьмо святе діло, разом тепер за вітцівську віру постоїмо». На що відповів Рогатинець: «Простіть і ви, ваше священство, а ми проситимемо патріарха, аби вас екзархом своїм настановив». [94] Відомо, що Гедеон Балабан одним із перших висловився за унію. Напевно, під впливом Острозького, який пообіцяв йому титул екзарха, він перейшов на бік православних. Порозуміння між єпископом і братчиками під час Брестського собору було позірним і тимчасовим. Справжнє примирення відбулося аж у 1602 році. Балабан пообіцяв тоді не настановляти нікого з рідних на єпископство, а братчики визнали за ним титул екзарха. ( Прим, автора .)