Роман Іваничук - Бо війна — війною… Через перевал

— Твоя правда, Іване, ходім. І ти з нами, Катрусю?

— Чому питаєш? Я теж її учениця.

Учителька Шубертівна займала одну кімнату в невеличкому будинку школи, вибудуваної на кошти громади. На другій половині вчилися діти — там ми всі четверо здобули початкову освіту.

Вона чекала нас. Як тільки ми з'явилися на подвір'ї, вийшла на поріг, одягнена у святкову чорну сукню; її біла голова із зібраним на потилиці гуглем волосся була схожа на достиглу кульбабку; завжди поважна, сувора, вчителька тепер насилу стримувала сльози розчулення.

— Заходьте, діти, заходьте!..

Стіл у кімнаті був накритий по–великодньому: «сир, масло і всякії снеді», посередині стола вивищувалась паска з качуриками, уквітчана барвінком.

— Сідайте… — Вона затнулася, щоб удруге не повторити звичне вчительське слово «діти», і з подивом приглядалася до нас, не маючи сил повірити, що ті діти вже стали зовсім дорослими.

Я приглядався до неї, з острахом відшукуючи на її обличчі ознак немочі, та ні: Шубертівна була майже така сама, як і тоді, коли ми вчилися у неї, — вродлива, статечна, хіба що ледь зсутулені плечі зраджували її вік; і я подумав тепер про те, над чим ніколи не замислювався: чому вона не мала сім'ї? І тут же відповів на своє питання: а з ким — з неписьменним селянином чи освіченим поляком? Зате в її нещасті щастя наше: ми стали її дітьми.

— Михасю, — мовила вчителька, подаючи йому яйце, — ти серед чоловіків і далі найстарший, то оббери шкаралущу і розділи, як завжди, на… нині вже на п'ять частин.

Вона налила в келихи торішнього порічняку, підвелася, і всі ми встали.

— Христос воскрес, — вимовила і вже не стрималася, схлипнула: — Куди ж ви тепер, куди?

Ніхто з нас не озвався, ми не знали, що їй відповісти. Учителька не повторила свого запитання, розуміючи, що на нього відповіді нема. Та й хіба з цього хотіла вона починати з нами розмову? Її ж цікавило інше: наші успіхи в навчанні, оцінки, пригоди, юнацькі таємниці, але нині на кінці язика у всіх людей були одні слова, і вчителька їх вимовила після хвилини прикрої мовчанки:

— Буде війна, хлопці?

Ми з Грицем переглянулися, мовчки радячись, що відповісти на таке категоричне питання; Михайло відклав виделку й мовив — теж категорично:

— Буде.

— І що ти… — Учителька тут же поправилася, щоб не виділяти з–поміж нас свого найулюбленішого учня: — І що будете діяти?

— Підемо на війну, — сказав Гриць.

— Отак просто — на війну… Так просто, мов отара до загону, — на війну. Скласти голови за цісаря і його родину… Чи ж для того ви вчитеся?

— Пані вчителько, — підвів очі Михайло, — ваша тривога нам зрозуміла, але ми підемо, мобілізовані, на війну. А там…

— Що — там? — допитувалася пані Шубертівна. — Що — там? Гадаю, не прагнете по–геройськи вмирати fur Kaiser und Vaterland [6] За цісаря і батьківщину ( нім .). . Чи ж то на те я вас…

— Пані вчителько, — знову заговорив Михайло, — більше десяти років тому Іван Франко у своєму «Одвертому листі до української галицької молодежі» закликав нас бути готовими до того менту, коли розваляться імперії, а на їх румовищах постануть вільні нації, і переконував, що тільки ті стануть вільними, які підготуються до революції — духовно, науково і мілітарно…

— Чи треба на кожен випадок життя вдаватися до соціалізму, хай і у Франковій інтерпретації? — вступив у розмову Гриць. — Франко орієнтувався на упадок російського абсолютизму, на революцію в Росії…

— А як же інакше? Україна знаходиться в складі Російської імперії.

— Зате Галичина — у складі Австро–Угорської. У нас інші, свої проблеми. Поки до нас докотяться «подуви весни з Росії», якими колись так марно тішився Франко, поляки на наших спинах побудують свою державу. Тому нам передовсім треба думати про те, як вигнати, до останньої ноги, поляків із Галичини.

— І жидів! — зіронізував Михайло. — Борімся за чистоту нації, як ото у Винниченка: «українські тюрми — для українців!» Часи гайдамаччини, Грицю, давно минули, і ми не маємо права всупереч сьогоднішній реальності брати на озброєння Шевченкове гасло «ні жида, ні ляха!»

— Ого, як ти розмахався: нині на Шевченка, колись на Франка… Хто має право переглядати постулати наших пророків?

— Франкові ти щойно переглянув, Шевченкові ж захищаєш. А я кажу: в новому часі не всі постулати великих людей повинні ставати догмою. Нині ми мусимо знаходити спільну мову з інородцями, а не виповідати їм війну.

— І сидіти склавши руки у той час, коли Пілсудський на нашій землі створює військовий легіон?