Роман Іваничук - Бо війна — війною… Через перевал

«Я буду ждати…»

На морях штормило справді, метеорологічні зведення були невтішні, проте циклон шаленів далеко — десь над Егейським морем, а на Чорному панував штиль, і «Ренесанс» вночі полишив Констанцу.

Другого дня перед обідом прибули до Варни — лише на кілька годин, щоб оглянути унікальний печерний Аладжа–монастир; Майстер Северин тут уже бував — дуже давно, тоді він уперше зміг вирватися за межі імперії. Мав тоді ще чорне до блиску волосся і — жодної зморшки на чолі; а чи впізнала б його нині, сивого й статечного, болгарка Софія, чи він упізнав би її — напевне, дуже поважну жінку? Та чи потрібно впізнавати? То тільки у співжитті подружжя не помічають старости, а як лише відірвуться одне від одного на час — і прокладається між колишніми коханцями нездоланна межа.

А якою була б сьогодні дівчинка з м'ячиком? Може, то й добре, що не зустрів її у зрілому віці, і являється вона йому молодою, ніби час для неї нічого не важить, й Северин, вічно закоханий у її переміни, сам не спостерігає за своїм віком; а певне, старости й немає, поки її відганяє присутність вічно живої жіночої молодости…

Куди ж поділася Саламіна? Вже другий день Северинові не вдається її зустріти; що могло трапитися: дійняло її розчарування після побачення в Констанці, або ж це банальна жіноча гра — відтягувати жадану мить, щоб вона була потім солодшою? Майстра проймало втішне відчуття: та невже він ще раз закохався — може, й востаннє?

На обід прийшов зарання, сподіваючись, що й Саламіна зайде до ресторану, й він попросить її сісти поруч. Сталих місць за столиками учасники круїзу не мали й у такий спосіб швидше зазнайомлювалися; теплохід заходив у лійку Босфору, вже проступили крізь імлу щогли мінаретів над сірими банями стамбульських мечетей — мандрівники швидко всідалися за столиками, щоб встигнути вийти на палубу ще до того, як корабель пришвартується в Золотому Розі; Саламіни не було, й до Северина підсіли Анатолій і норвежка Гелена, одне вільне місце залишилося, і його зайняв чоловік зі шпакуватим, стриженим під щіточку волоссям — він поглянув на сусідів проникливим, аж гейби викличним поглядом і представився:

«Боріс із Москви–матушкі… С госпожой Гелєной ми давно знакоми, а ви, как мне кажется, мілиє хохли із нєзалєжной Украіни. Угадал?»

«Не зовсім, — спокійно відказав Анатолій. — Ми все–таки українці й воліли б, аби ви так визначали нашу національність, якщо вже вирішили з нами познайомитись».

Борис був розв'язний, надміру безтурботний, він заливався кондовою поволзькою говіркою:

«Але ж бо ви амбітні, дорогі земляки!.. Та певно, певно, щирі українці! А от я зовсім безболісно реагую, коли мене хтось та й обізве кацапом. Самоіронія властива лише справді незалежним людям… До речі, я не зовсім добре розумію вашу мову, чи не могли б ви перейти на престижнішу?»

«Вперше чую, що мови є престижні й непрестижні, — теж спокійно мовив Северин. — Але якщо ви так вважаєте, то можемо скористатися англійською…»

«М–да–а… Ну ладно, говоріть по–своєму… А мене останнім часом вельми цікавить ось яке питання: що вам дала незалежність, адже вашому народові зараз важче живеться, ніж при советах».

«Незалежність нам дала незалежність, ви здатні це зрозуміти?» — вже почав кипіти Северин.

Анатолій торкнувся долонею плеча колеги й заговорив тихим безбарвним голосом:

«Пані Гелена вважає мене націоналістом, пригадуєте, пані Краґ, нашу дискусію в «Таверні під Акрополем»? То скажіть тепер, що дала норвежцям незалежність від шведів?»

«Я поки що послухаю, — відказала Гелена. — Хочу з'ясувати для себе самої свої власні переконання. Можливо, нині вони зазнають змін…»

Кельнер приніс перші страви, Борис швидко вимітав тарілку — йому хотілося розмовляти.

«Про норвежців поки що помовчимо, — сказав, витираючи серветкою рота. — У них сама лише література й музика засвідчила про готовність нації до незалежности: Кнут Гамсун, Тар’єй Весос, Едвард Ґріг… Яко критик, я цікавився вашим красним письменством — і кого надибав серед українських літературних героїв: бандита Чіпку, розбійника довбуша, деґенерата варнака, п’яного хама козака Голоту!»

«Ми могли б поговорити і про найвищий рівень нашого мистецтва, — відклав ложку Северин. — Але якщо ви вже приземлились до наших негативних персонажів, то подумайте: хіба кращі за них мордерця невинних жінок Раскольніков чи батьковбивця Смердяков? Будьте ж об’єктивні!»