Роман Іваничук - Бо війна — війною… Через перевал

Тарас помітив, як міняється настрій у старого приятеля, взяв його за лікоть і спитав:

«Ну як? Тільки не бурчіть…»

Северин відказав, напускаючи на себе невдоволення, яке нестримно спливало з його душі й він ніби насильно його затримував:

«Та коли ви перестанете бавитися в мистецтво?»

«А хіба мистецтво — не гра?»

«Ні, то будівля, а ви скидаєте гамузом на купу будівельний матеріял і хочете, щоб у ту розвалюху хтось зайшов та ще й почувався там затишно».

«Ви підходите до межі, на якій вам швидко розвидниться, й тоді зрозумієте нарешті, Майстре, що архітектурні ансамблі тільки тоді цікаві, коли в них поєднуються різні стилі… Та вийдіть же хоч раз із своєї традиційної казарми!»

«Пріч від мене, Сатано! — хіба не так сказав Ісус спокусникові, коли той обіцяв Месії за гріх відступництва подарувати цілий світ?»

«Але Ісус таки відібрав у диявола той світ і нам його передав, бо він — прекрасний!»

Вийшли на палубу: теплохід вертав до румунського порту Констанци. Северин мовчав, і Тарас боявся порушити те нетривке порозуміння, яке щойно зайшло між ними.

«Ви й далі хочете в Ґренландію, Майстре?» — запитав згодом.

«Так. Тільки не для втечі, а щоб дізнатися, якою була людина на початку цивілізації, що ось нині завершується».

У Констанці учасникам круїзу дали цілий вільний день, ніхто не запрошував на екскурсії, тож Майстер Северин мав можливість знову усамітнитися; він довго блукав набережною, аж поки не зупинився перед пам’ятником Овідієві, що стояв над самою гаванню.

Перший в історії світових літератур письменник, який помер на вигнанні. Перший… А скільки їх можна нарахувати сьогодні — особливо українських!

Майстер стояв перед скульптурою й пильно вдивлявся в неї, немов хотів відчитати в скорботних рисах поетового обличчя душевну муку вигнанця, який все своє невільне життя, марно сподіваючись на милосердя цезаря, гірко усвідомлював, що доведеться йому померти серед диких ґетів, — він панічно боявся цього, а тому ламав свій хребет принизливими «Листами з Понту» до Августа, благаючи, щоб той вгамував гнів і дозволив йому повернутися в рідні пенати.

Ба ні: цезарі добиваються каяття від поетів для профанації ідей, ними ж проголошених, а не заради помилування навіть морально зламаних співців. Владці бояться їх і мертвих, бо ж вдячні нащадки ставлять своїм пророкам пам’ятники — й стоять вони набагато довше, ніж триває життя тирана й створена ним імперська система.

Але живим вороття таки немає: в журбі й очікуванні волі пружно нахилився вперед Овідій, немов намагався відірватися від землі й злетіти в небо. Даремно: автор несамовитих «Метаморфоз» не зміг здійснити чуда над собою й перемінився з туги не в птаха, навіть не у вовкулаку, який зміг би лісовими путівцями добратися до рідного краю, а в камінь, щоб не зрушитися з місця ніколи.

А за що? Та за те, що своїми «Метаморфозами» осмислив вічне життя не в усталених назавше формах, чим перелякав на смерть Августа, який вважав себе безсмертним, — чи ж не так само злякали Сталіна українські поети, прорікаючи вічність нації й тимчасовість створеного ним рабства?

«Тому сучасні українські письменники, — думав Северин, — діти і внуки діячів нашого культурного відродження 20–30–х років, які гинули в кривавих застінках НКВС, в шахтах Колими й Воркути, конали на хрестах ганьби, задихаючись фізично неушкодженими, а значна їх частина врятувалася в екзилі, — мали визнати Овідія символом ностальгійного розпачу за батьківщиною, символом мужности й покаянних зламів — усіх прикмет, властивих вигнанцям, яким ми й досі не зуміли скласти належної ціни: їхнім терпінням і витримці в стані найчорнішої печалі».

Майстер стояв, вдивляючись в обличчя римського поета, і завважив ураз, як змінюється його образ й висвітлюються на граніті один за одним знайомі лики — це ж нині повертаються в Україну, в граніті, бронзі й фоліянтах, поети, які вмирали на чужині й на своїй землі. Може, то зупинився на перепочинок, повертаючись додому, хтось із наших страждальців. І Євген Маланюк, Улас Самчук, Іван Багряний — провісники нинішньої переломної епохи… А може, це не вигнаний і не вбитий, а поставлений на коліна Павло Тичина, який своїми колаборантськими віршами вимолював, як і Овідій, пощади в тирана, й тиран подарував йому життя, бо потрібні йому були не лише трупи, а й скалічені співці, перемінені з геніїв у посміховиська, — і ніхто нині на своїх знаменах не запише жодного рядка зганьбленого поета. А записали б — і замайоріли б змережані високою поезією штандарти, якби тиран зробив із співця мученика, а не блазня!