Роман Іваничук - Бо війна — війною… Через перевал

Й сталося, таки сталося неминуче, — зловтішався Майстер, стоячи на бічній палубі теплохода, — розпався Вавілон, і чахне імперська орда, яка так і не зуміла стати нацією, бо живе всюди, а визначити своїх земних меж неспроможна, — і зникне вона колись на очах у всього світу, як ті колишні народи, що вважали себе обраними — авари, гунни, сармати, ґоти, зрештою — римляни. Де вони тепер? Так само й нині закінчився тріюмф безбожництва, й ми розпачливо почали шукати українського Христа, забуваючи, що знайти Його мали б передовсім у своїх серцях.

Сонце торкнулося краєм диска водної гладіні, й до борта теплохода підбігла мерехтлива доріжка, всипана ломом чистого золота; Майстер думками квапився тією стежкою, сподіваючись добратись до Господніх чертогів, та посірів червоний диск, змерх і канув у морську глибочінь, і Северин повернувся на твердь корабля.

Тоді відчув, що стоїть на палубі не сам. Повернув голову й навіть не здивувався, ніби це неодмінно мало статися — поруч побачив закутану у вовняну шаль Саламіну.

«Холодно вам?» — запитав Северин, щоб якось розпочати розмову.

«Такий несподіваний перепад від атенської спеки до морської прохолоди… — відказала Саламіна знехотя, може, не бажала, щоб їхня розмова розпочалася із банальних реплік про погоду. — Та я до стужі звична…»

Мовчали, бо й про що мали говорити люди з таких несхожих між собою світів — ніби злетілися з різних космічних вимірів на лушпайку, якою став теплохід «Ренесанс», закинутий у морські незвісті, — може, лише для того злетілися, щоб уздріти одне одного й переконатися, що всі розумні істоти мають подобу Божу, проте у кожної інша ментальність, інші проблеми, зацікавлення й побут, і Саламіна, з виду така людська й людяна, миловида й по–жіночому зваблива, здалася Северинові ніби інопланетянкою, з якою йому спільної мови ніколи не знайти.

Чи ж можуть її обходити тривоги громадянина новітньої держави, яка ще й досі не позначена на політичній мапі світу, й у Ґренландії про неї, певне, й не чули? Сказати їй, що його болить занепад духовного життя в часи щойно відзисканої свободи? Навіщо це їй? І, зрештою, він не знав, яке в неї розуміння духовности… Може, в тому далекому крижаному краю люди живуть іще за общинними звичаями й законами — ось же мовила Йоганна, що жінка мусить відповідати взаємністю мужчині, якщо той собі її вподобав, — мусить і хоче, бо інтимні стосунки в общинній громаді, напевне, такі, як у птахів — вільні в життєвій необхідності… І їздить ця жінка на нартах, запряжених собаками, достоту, як Северин на своєму авті, і стріляє вона з рушниці в тюленів, а китів ловить гарпуном, і в школі проводить співані уроки, бо в заполярних людей мова співуча, і все своє первісне життя вона переливає у первісну поезію — чисту й прозору, як морозне повітря Зеленої землі, проте Северинові не зрозумілу… Але ж йому не завжди зрозуміла теж і поезія новітніх модерністів!

Северин не озивався до Саламіни, бо ж не втямить вона тривог українського письменника, які враз нахлинули на нього… А втім, я знаю, звідки зринають ті тривоги: мій талант сформувався в неволі, моя творчість мала сенс тільки в змаганні до свободи, а коли вона настала, то й сенс пропав. І я не знаходжу у вільному житті ні дрібки матеріялу для виробленого десятиліттями способу мого мислення… Чи маю признатися Саламіні, що мені чужа й відворотна скоморошність нинішніх літераторів, які бабраються у суспільному бруді: самі лише психушки, пиятика, наркопритони, борделі, злодійські кубла, таргани — й тільки негатив, негатив і ні клаптика синього неба, ані світлого променя! А може, ця мана — то відбиток нашої невлаштованости, розчарування чужою владою у своїй державі? І що робити нині поетам, які цю державу вибороли: виступати проти неї чи втікати в абсурд? І вибирають друге… І чи не є та втеча, те ігнорування національних проблем прихованою співпрацею з ворожою Україні олігархічною черню, яка стоїть при державному кермі, але нічого спільного з українством, окрім грошей, не має? Й може, саме через це знизилася суспільна повага до письменників, а інтелектуальні пройдисвіти, підбадьорені такою неґацією, насмілюються піднімати руку й на великих… А втім, яке життя, така й література.

Чи мав би про це говорити Майстер із Саламіною? А коли ні, то про що? Яка спільна мова може поєднати людей, що потрапили на палубу «Ренесансу» з різних закутків планети? Чи зацікавить Северинів світ Саламіну? А може, йому потрібен її — патріярхальний? Адже мають таку схильність пересичені цивілізацією люди — тікати від неї у первісність… Чому ж би то Ігор Стравінський напередодні Першої світової компонував «Весну священну», сповнену синкретизму, а Павло Тичина під час революції вибухнув подібним поєднанням слова й музики у «Сонячних кларнетах?»