Роман Іваничук - Бо війна — війною… Через перевал

Зайшов до «шведської» їдальні повечеряти, і треба ж було, щоб у цю хвилину його розчарувань і депресії вкотився до зали земляк Теодор, товстий, немов угодований кабанчик, бевзь із заплилими ласими очима; він никав біля заставлених наїдками столиків, принюхувався й вимацував пальцями найапетитніші курячі ніжки, пундики, цукати, накладав їх на тацю, та, видно, йому було все ще того всього мало.

Северин споглядав його з обридженням: він терпіти не міг цього літературного нувориша, який вправлявся у всіх жанрах: писав віршики, новелетки, публіцистику й одноактівки, присвячував свої творіння найактуальнішим проблемам часу, завжди догоджав сильним світу цього, за що отримував від усіх влад посади, премії та звання; без нього не обходилася жодна конференція, презентація, іменини, похорон, ювілей; за совдепії був членом обкому партії, а нині — депутатом обласної ради; на зібраннях водно брав слово й щоразу говорив одне і те саме, відповідно моделюючи свій виступ до заданої теми, а вилущити з його промов хоча б єдину цікаву думку ніхто не зумів би; мав Теодор напоготові латинську приказку, вірш або афоризм, які часто вставляв у бесіду не до речі; виступаючи, він весь час дякував представникам влади за їхнє чуйне ставлення до письменників, не забуваючи при тому кинути каменем у колишніх керівників, які нашкодити йому вже не могли; Теодор героїчно брав на себе місію ініціятора культурних заходів, але аж тоді, коли ті заходи були вже кимось підготовані, — запрошено Теодора теж на «Зустріч між трьома морями», і тут він, як виявилось, не пас задніх — ось же притьмом дізнався про те, чого Северин ще не знав: уздрівши Майстра, який сидів за столиком у кутку їдальні, підбіг, поставив перед Северином вивершену тацю й патетично задекламував:

«He знаю так добре латини, як ти, — нетерпляче перебив Северин Теодорову орацію. — Що ти хотів мені сказати?»

«Вечеряємо в “Таверні під Акрополем!” Усі вже виходять, я доганяю, а Тарас чекає на вас у номері… Кваптеся, пане Майстре, не наїдайтеся: запрошують поляки і скандинави!»

«Ну а тобі, звичайно, не зашкодить злегка перекусити перед бенкетом», — Северин показав на тацю.

«Це ж на дорогу, завтра вирушаємо… Дорога, дорога нас в дальніє далі зовйот! Чей аж три моря проскородимо, і хто знає, як там буде з харчами…»

«Ти завжди був завбачливий».

Й Северин щиро засміявся, дивлячись на запопадливого бельбаса. «А певне, й такі на світі потрібні, — подумав, — тим більше — в літературі. Сказав же Франко, що література — не парк, а ліс, в якому живе всіляка рослинність: від кедрів, дубів, ясенів аж до неїстівних грибів і навіть порхавок…»

Майстер відчув, як до нього повертається добрий настрій. У передчутті спілкування з цікавим товариством він почав вивільнятися з тенет відчуження й самотности; цієї миті навіть Теодор став для нього майже приємним — чей приніс добру вість. Бельбас зник з їдальні разом з тацею, мовби його тут і не було; Северин підвівся й поквапився в Тарасів номер.

Атени — місто заплутане: з Лікабету до Акрополя, здавалось, рукою подати, а от коли Северин з Тарасом зійшли вниз і не стало видно колонади Парфенону, вчепився їх блуд: вузькі й криві вулички то вперед провадили, то назад завертали, а крамниці вздовж них — усі однакові, й панувало повсюдно несусвітне сум'яття, хоча вже й западало надвечір'я; зустрічні перехожі англійської мови не розуміли, й допитатися до «Таверни під Акрополем» було важко, то пішли приятелі навмання, поки не допали до жовтих стін Святої гори, й аж там побачили довге, схоже на сільську стодолу приміщення з тьмаво освітленими віконцями й рядом прочинених дверей, з яких тягло розпареним запахом вина та спецій. З таверни долинав приглушений гамір.

Поки Северин з Тарасом добиралися, бенкет у таверні вже розпочався: товариство було збуджене, всі говорили нараз, вино розливалося в пугарі і по дубових столах, піраміди імбирних і цинамонових коржиків швидко танули на полумисках, проте гостей більше цікавили напої, яких тут було вдосталь: кельнери ставили на столи все нові й нові обплетені лозою бутлі, письменницький люд забавлявся, сигаретний дим плив попід стелею й струменів крізь вікна. Тарас з Северином знайшли своїх хлопців, які стояли колом у глибині зали і, як завше, завзято дискутували.

Саме в цей момент їх атакувала молода особа з екстравагантною зовнішністю: зодягнута була в ситцеву сукенку, застібнуту тільки на середній ґудзик, нижня розпорка сягала рожевих з білою коронкою трусиків, а крізь декольте випорскували не захищені бюстгальтером груди; вона з повним пугарем вина кружляла довкола гурту українців, намагаючись протиснутися всередину кола, і, відгортаючи з чола спітніле руде волосся, перекрикувала дискутантів: