Роман Іваничук - Четвертий вимір. Шрами на скалі

І ось він: стоїть з опущеними руками перед моїм порогом, називає моє ім’я і не сміє ступити кроку вперед, і я подумала, що сама доля довіряє мені цю людину. Я широко відчинила двері.

Микола Іванович поклав саквояж на підлогу і, схлипнувши, обняв мене. Я вся сховалася в його обіймах, мені стало, як ніколи досі, добре й затишно, і я заново в житті відчула, як моє тіло — груди, лоно, — стало враз полохливим, тремтким, розслабленим солодкою млостю, ніби це мало статися уперше.

Потім я лежала на його руці й думала, що це могло відбутися між нами більше двадцяти років тому, в Києві, коли ми ходили поруч, мали спільних знайомих, а одне одного не знали. Спитала, про що він думає в цю мить.

— Холону від самого лиш припущення, — відказав Ніколо, не здіймаючи важкої голови з моїх грудей, — що якби того дня я не пішов на кутаїський базар купити якогось харчу — не зустрів би тебе ніколи…

То був справді випадок.

Колись для мешканців Кутаїсі театр не був ні новиною, ні особливою подією — шанувальники сценічної штуки мали можливість дивитися вистави грузинської драматичної трупи Георгія Еріставі та українського провінційного театру Григорія Яценка… Що ж, було і загуло, тепер на балаган збігалися!

Посеред базару на хисткому дощаному кону, що тримався на порожніх бочках від капусти, серед гамору, крику, реготу, свисту ми того дня, накостюмовані, під «малоросійщину» і крикливо розмальовані, бо цього вимагав базар, ставили «Москаля–чарівника» Котляревського, я грала Тетяну. На той час ми вже змирилися зі своїм існуванням. Театр Яценка, спроваджений колись із Ставрополя до Тифліса намісником Воронцовим, розпався і отак–о вмирав на балаганних сценах. Я пристала була до нього під час гастролей Млотковського в Тифлісі — народила тоді Нану. Треба було якось жити, та й вірилося, що театр колись–таки підніметься, мене не полишала мрія — й донині її не позбулася — створити свою Наталку, свою Офелію, свою Амалію… Я ж могла, можу… Сам Щепкін, якого запрошував Млотковський на роль Чупруна в «Москалеві–чарівнику», хвалив мене!

Перед самим кінцем вистави я помітила зі сцени, як крізь натовп пробирається якийсь пан в окулярах, і мені на мить стало втішно, що не тільки базарна шантрапа втішається нашими муками — цей хоч зрозуміє нас. Пам’ятаю, я підтягнулася і навіть менше стала жестикулювати. Чоловік в окулярах стояв перед самою «рампою» до кінця вистави, обличчя в нього було сумне, бо й радіти знаючій людині, щиро кажучи, не було з чого.

Врешті опустилася завіса, антрепренер пішов із солом’яним брилем по колу, я тут же, перед публікою, витерла фланелькою грим з обличчя і гукнула до антрепренера, як завше, по–українськи: «Голодна я, піду обідати в трактир!»

Пробираючись майданом, відчула, що хтось пасе мене очима, оглянулася: за мною квапився, аж підбігав отой пан у окулярах. Я не злякалася, тільки дивно стало: старші за мною не впадали. А він поспішав, спотикався, я зупинилася — а може, людині потрібна якась допомога…

Він підійшов, узяв мене за руку і проказав, ніяковіючи:

— Не гнівайтеся за мою настирливість, землячко, хочу порозмовляти з вами. Я родом з Полтавщини…

— Отакої! — сплеснула я в долоні. — А я киянка… Що ви тут робите? Теж балаганите?

— Ні, вчителюю.

— Аж тут? А то чому?

— А ви? Ходімте пообідаємо разом.

Він був якийсь такий — мені важко сказати — добрий чи то уважний… З мого личка тоді, як казали, пити б воду, я давно звикла до голодних поглядів мужчин, до квапливих домовлянь про зустріч, до безболісних розлук; моє життя нікого не обходило, я була артисткою, і в цьому — все. Артистка повинна перевтілюватися, а з чого, з якої — що кому до того?.. Тож квиталися на місці: від мене брали мить утіхи і сповна платили тим самим. А цей…

Що ж то я говорила йому за обідом?

Він перепитав, коли ми у трактирі сіли за стіл:

— Киянка?.. Будь ласка, розкажіть про себе, я жив у Києві.

Я почала… Ага, звичайно, з того, хто я і звідки. Мені здавалося, що він почужіє, коли дізнається, що я за походженням полька — із старовинної обрусілої шляхетської сім’ї. Але ні. Навпаки, я помітила в його очах зацікавленість… Мої батьки були в тісних зв’язках з баронесою Брінкен, курляндкою, дружиною француза Філіппа де Мельяна, про якого ходили чутки, нібито він рідний брат Робесп’єра… Одне слово, люди різних національностей зійшлися коло вогнища французьких революційних ідей, тоді це було модно. І для мене, малої, щось перепадало — для душі і розуму, коли я слухала розмови старших… Моїх батьків сорок третього року скосив мор, мені було п’ятнадцять. Можете уявити мій тодішній душевний стан… Саме в той час баронеса відкрила свій «Зразковий пансіон для дівчат» і влаштувала мене в ньому. Вихованки мешкали в пансіоні, їх відпускали до батьків лише на літні вакації, мені ж не було куди йти. Лаура Осипівна Брінкен була жаліслива й безмежно нудна, це мене пригноблювало (батьки мене навчали самостійності), і я рахувала дні, місяці, роки, звикаючись із думкою, що працюватиму гувернанткою в якомусь багатому домі. Така перспектива мене зовсім не захоплювала, але ж яке інше майбутнє могло чекати бідну сироту?