Роман Іваничук - Четвертий вимір. Шрами на скалі

Миколі Івановичу не було потреби спинатися аж до базиліки, щоб звідти допасти по Мехетського моста, до нього можна було дійти по набережній Кури, але йому показали на гору — ось Авлабар, і він рушив, щоби згори глянути на дивне місто, яке з усіх боків обступали хребти, горби, узвишшя, пропускаючи, мов крізь митницю чужинецького купця, повноводу Куру, названу Мткварі на час її перебування в Грузії, осягнути зором усе дивне городище, подібного до якого немає у всьому світі, в котрому йому доведеться доживати віку.

Він ступав, розслабившись і прибравши байдужого вигляду, щоб не засвідчувати кожному прохожому свою чужинність, у руці тримав легкий саквояж з туалетним причандаллям і Біблією, з котрою не розлучався усе життя, — бібліотеку, яка їздить за ним з міста в місто, привезе аж тоді, коли влаштується, грошей у кишені було зовсім мало — заощадження перекаже через банк.

Микола Іванович занурився у авлабарський лабіринт, немов у хащі. Хоч спершу пригнобила тіснява вулиць, хоч з лиця геть зник незалежний вигляд, хоч до нього уважно придивлялися перехожі, проте в кожного другого він читав приязну готовність підказати, допомогти, провести — це додавало відваги. Проте вирішив добутися сам. Біля входу в духан, з якого несло густим запахом доброго вина, стояв духанщик у яскравому халаті і ласкавим жестом запрошував гостя на пугар кахетинського, Гулак вина не пив — чемно вклонився й проминув. Зупинився біля мангала, де смажилися шашлики, відчув молодий голод. Хазяїн подав йому туго нанизаний пахучим м’ясом шампур, на столик поставив пугар з водою; краєм ока Микола Іванович помітив, що за ним спостерігає плечистий горбоносий парубійко у кашкеті, ситцевій сорочці й сатинових шароварах. Дивного в цьому нічого не було, нова людина в обжитих місцях завжди привертає до себе увагу; Гулак підніс пугар до уст, але хазяїн спинив — вода не для пиття, а для рук; парубійко зверхньо всміхнувся.

Авлабар! Такого ще не було, про це може засвідчити найстаріший батоні з передмістя, щоб чужак тут не заблудився, — сталося це і з Гулаком. Він зійшов убік з вулиці, де їв шашлик, — здавалося йому, що так швидше дійде до базиліки, і за хвилину закрутився, закрутився у вуличках, провулках і тупиках, хотів повернутися на знайоме місце, але цього зробити не вдалося; вузькі тунелі провадили його начебто вгору, а виявлялось, що спускається донизу; спочатку збентежився, потім розгубився, врешті пойняв його острах — і рушив уже навмання. Оглянувся на ходу: плечистий парубок тінню подавсь назирці. Гулакові стало моторошно.

Враз перед ним розступилася тіснява стін, його винесло на майданчик з припорошеними хирлявими платанами, під ними на лавочках сиділи статечні мужі в чорних чохах, обшитих позументом, у чорних шароварах, підперезані срібними поясами, у баранячих шапках і повагом пили з бичачих рогів вино.

Гулак привітався до них, спитав по–російськи:

— Скажіть, люди добрі, як мені потрапити до Сейдабаду?

Підвівся один, високий, із срібною люлькою в зубах, мовив суворо:

— Татарин?

— Ні, росіянин.

— То пощо тобі Сейдабад?

— Потрібно…

— Нема в Тифлісі Сейдабаду, це я кажу тобі, історикос Захарія.

— Як так — нема? — розгубився Гулак. — Мені відомо, там живе…

— Нема в Тифлісі Сейдабаду! Це я кажу тобі, карачохелі Захарія, який шість днів працює, щоб не пропустити сьомого дня. Нині сьомий день, випий, генацвале, — простягнув йому наповнений вином ріг. — Якщо хочеш бути щасливий один день — напийся, якщо хочеш бути щасливий один місяць — женися, якщо хочеш бути щасливий усе життя — то будь здоровий! Пий, генацвале, пощо тобі Сейдабад? Є Чугуреті, Харпухі, Нарікала, Гаретубані, Вера, є Авлабар. Нема в Тифлісі Сейдабаду!

Це вже було сказано грізно, крізь грайливий тон підпилого ремісника пробивалася ненависть.

— Нема татарів у Тифлісі, генацвале, запам’ятай собі назавше! Це сказав тобі історикос Захарія! — лунало за спиною в Гулака; він поквапився геть з майдану.

Знову втопився у тісних провулках, ішов навмання. Нараз спинив чийсь дотик до плеча. Озирнувся: за ним стояв парубійко в сатинових шароварах.

— Ходімо, кацо, — сказав. — Я проведу тебе в Сейдабад.

Спускалися донизу. Парубійко, помітив Гулак, намагався триматися позаду. Микола Іванович відчував якусь незручність і навіть острах, він хотів бачити обличчя супутника і сповільнював ходу. Зрештою, йому вже не потрібен був супровідник: авлабарський спуск пішов круто вниз, і очам відкрилася широка долина, протята голубою стрічкою ріки, на правому боці якої скупчилися будинки, височіли шпилі церков. Це був старий Тифліс, розкиданий гористим правобережжям Кури до спадистого хребта, вкритого густими садами, що вже бралися осінньою прозолоттю.