Роман Іваничук: Четвертий вимір. Шрами на скалі

Сонце тільки–но сяйнуло над вершком Махати, і мимоволі, зовсім недоречно для нинішнього настрою промайнула в Гулака суто професійна думка: воно ж уже вісім хвилин невидиме було там, і ніхто його в ті хвилини не бачив — промінь довго долав мільйони кілометрів, а от якби сонце мало густину вищу і було в кількасот разів більше, ніж є, то цього променя зовсім не існувало б, так твердить Лаплас у своїй «Небесній механіці»… І не було б тоді в світі нічого–нічогісінького — ні цієї тоскності, ні давнього болю, збудженого черствою ігнорацією організаторів з’їзду, і ніяких болячок не було б.

Нічого не було б… Гулак гірко посміхнувся з цих наївних думок — адже тоді ніхто й не усвідомлював би оте «нічого», а природі, яка панує над безконечністю простору, часу й матерії, було б зовсім байдуже до мертвої космічної порошинки — Землі.

Микола Іванович розглянувся довкруж; думки, що снувалися навколо суто абстрактних категорій, тепер влетіли в живий, лагідний світ цього осіннього ранку: серпанок синюватого туману на узвишшях Авлабару з лівого боку Кури, густий туман над рікою, що тихо плюскоче зовсім неподалік, примарні, аж нереальні обриси піднебесної гори Мтацмінди, руїни фортеці Нарікала, на Сололакському хребті, освітлені сонцем, і міріади віконець–сотів, що блищать від перших променів, мов перламутр, у великому вулику Старого міста…

Хвала Господу, що це є… Нізамі сказав: усе багатство світу створене для людини. Великий мудрець вірив… Та це зовсім не так. Бо коли б на світі жили бронтозаври і якби тепер заселяли планету лише мухи та щури, то ця краса існувала б і заради них. Наївний антропоцентризм… Усе створено природою для її власного самовдоволення, вона — велика егоїстка — сама себе і народжує, і любить, і нищить, а людина — лише випадкова її частка. Хіба можуть метелики відчувати вищу красу і доцільність у шлюбному польоті, коли в них немає мозку? Це сама природа втішається, малює, і дихає, і творить. І людину створила, щоб та її хвалила, оспівувала, пізнавала й існувала у рабській від неї залежності. Рабом!.. Бо коли б мала владу і не залежну від вищої сили мисль, то хіба б створила вона неволю, тюрми, тортури, інквізицію, Малюту Скуратова, Петропавловку, Шліссельбург і цих шість воріт Тифліса, з яких п’ять відкрито для мене увсебіч, а одні, Дигомські, замкнені навіки — через Дар’яльську ущелину на Україну! За горами — гори… Безсилі ми!

А все–таки хвала Богу, що це є… І нема чого ятрити собі серце. Людина вигадала сама себе і від того страждає. А насправді — вона ніщо. Якби відвідав землю пожилець іншої планети, то, можливо, подумав би про нас так само, як ми про метеликів безмозких. Тому найкращий порятунок для нашої немочі — релігія, тільки вона дає можливість здобути рівновагу душі, спізнати вищий сенс існування… І це говорить той, який дійшов до визначення четвертого виміру в геометрії? А–ат, четвертий вимір — теж релігія…

Не впізнаю себе сьогодні: чому мені, шістдесятирічному дідові, стало враз жаль себе самого. Таке почуття ніколи ще не діймало душу. Не треба… Марк Аврелій сказав: найостогидніша жалісливість — це до самого себе. І все ж — чому так випало мені, що про нинішній з’їзд мене не повідомлено? Не про запрошення йдеться, ні, хоча і це… Йдеться про інше: чому я не серед них? Чому іду на них дивитися, немов чужак з–за тину на весілля, і хочу бачити, і боюся, що милостиво запросять до столу разом з жебраками… Або ж упізнають і докорятимуть…

Гулак простував, ніби стриножений, і його дратував власний дрібний спутаний крочок, який викликав сміх у незнайомих, а у знайомих — надто підкреслену повагу до мученика, котрий три роки гнив у казематі Шліссельбурга. А за що прийняв ті муки? Кого ними порятував, кому чим допоміг? Шевченко, Достоєвський — ті… А я?.. Але ж Достоєвський пройшов усе життя, брязкаючи кайданами, нагадуючи повсякчас людям, що в неволі вони єсть, а Шевченко, повернувшись із заслання, уже не висміював царів, а знищував їх убивчим словом.

Я ж дав собі обітницю мовчання. І так минає життя, старість, мов непогідь восени, студить душу і тіло, погасли пристрасті, гаснуть бажання, та ще й дошкульно тривожить ревматизм… То для цього я жив, учився і страждав?

«А взагалі, хто ти? — раптом почув голос Терези. — Хто? Втішаєшся, що тебе називають ходячою енциклопедією, поліглотом? А який хосен з цього? Кілька наукових інформацій у газеті «Обзор», кілька виступів перед публікою у «Тифліському гуртку» — про Нібелунгів, систему Канта і Лапласа, Шопенгауера і Монтеня… Четвертий вимір у геометрії… Дурниці все це! Твої друзі написали сотні праць, і їх знає світ! А нині ти зовсім — немов печерний монах… І я проміняла свої мандрівки на твій захмарений світ, бо повірила… Ти ж був для мене зразком, ідеалом!»