Роман Іваничук: Четвертий вимір. Шрами на скалі

Худе, відтінене світлими вусами, пооране зморшками обличчя керуючого Третім відділом імператорської канцелярії набрякає люттю, він кричить на зламаного страхом, пригніченого Костомарова: «Повторіть, повторіть усе, що ви говорили про Гулака! Бо пожалкуєте, о, як пожалкуєте!» І Костомаров, опустивши очі, повторив…

Гулак подибав до виходу, та наздогнало його хрипке: «Миколо!», і він зупинився.

Горяєв аж тепер пов’язав кінці: та це ж вони обидва колись — Господи!.. Він підбіг до Гулака і взяв його під руку.

— Ви не впізнали професора Костомарова?

Микола Іванович стояв незворушний, холодно дивився на другого Миколу Івановича, який наближався до нього з розпростертими для обіймів руками — підходив і ніяковів, погляд Гулака відштовхував його, він сповільнював крок і врешті зупинився. Гулак простягнув йому руку, суворо глянув, уклонився і без жодного слова вийшов з дзеркальної зали, залишивши розгубленого Костомарова і прикро враженого цією сценою Горяєва.

— Колись Бог нас розсудить з тобою, Миколо… — сказав по хвилі Костомаров, дивлячись у той бік, куди подався Гулак.

— На Божому суді потрібні будуть свідки, — почув тихо мовлене збоку. Повернув голову до незнайомого.

— З ким маю честь? — спитав.

— Старший викладач Тифліської гімназії Горяєв, професоре.

— Свідки, кажете?.. Можливо, будете свідчити і ви…

— Якщо спотребиться… Тільки не забувайте, що один свідок — це звинувачувач або оборонець, а багато — то вже совість.

— Я не боюся і тисячі, колего, — зітхнув Костомаров. — Сумління свого не приховував ніколи. Яке вже є…

Я з доброї, власної волі живу на Кавказі. Не висланий. А втім, як — з доброї? 1861 року (я тоді закінчував Петербурзький університет) розпочиналися славнозвісні студентські бунти, ви їх повинні пам’ятати, пане Костомаров, здається, тоді вже працювали професором історії в університеті… Та що це я таке кажу — «здається»?.. Вас вносили студенти на руках в аудиторію… Вам неприємно, що я про це згадую? Розумію, розумію, знамениті люди завжди скромні… Більше не буду. Та й, зрештою, ваших лекцій я, на жаль, не слухав…

Так от… Я теж приєднався до страйкарів, проте не був серед завзятих — одне слово, вабила романтика волі. Мені потім видали диплом, та залишатися у Петербурзі стало небезпечно. Нишпірки з Третього відділу винюшковували всіх замішаних у бунті, і я разом із студентами–грузинами, які квапно поверталися додому, щоб не потрапити до Петропавловської фортеці (Ніколо Ніколадзе, теперішній редактор газети «Обзор», таки відсидів кілька місяців у котромусь із равелінів), разом із славними нині Акакієм Церетелі та Іллею Чавчавадзе виїхав до Тифліса.

Мене, знаєте, завжди дивує парадокс: Грузія стала місцем заслання та вигнання для росіян і малоросів, а Росія й Україна — для грузинів. Теплий Сибір і холодний Сибір. Хитра підступність царів: розпорошувати демократичні сили, нейтралізувати їх віддаленістю, усамітненістю, відірваністю від національного кореня, змішанням, вавілонським стовпотворенням… А вийшло щось зовсім протилежне: згуртування цих сил, братання, консолідація. Україна дала Грузії Давида Гурамішвілі, Росія підготувала для грузинської просвітницької діяльності Церетелі й Чавчавадзе, художника Майсурадзе і журналіста Ніколадзе; царевич–вигнанець Теймураз Багратіоні став у Петербурзі першим грузинським академіком, який урятував для Грузії «Картліс цховреба» [10] «Житіє Грузії», літопис. , Москва прихистила царя — літератора Вахтанга VI і письменника–мудреця Сулхана Орбеліані, а Кавказ став невичерпним джерелом поезії для Пушкіна, Грибоєдова і Одоевського, та й Лермонтов по–синівськи полюбив цей чужий край. Правда — парадокс? Позитивний!

Що ж до Гулака… Ви його минуле, мабуть, добре знаєте, але того, що він опиниться в «теплому Сибіру», видно, і в гадці не мали.

Отож — про нього…

Хто не знає Миколи Івановича зблизька, той вважає, що він дивак: ходить кумедно, наче путом сплутаний; повертаючись з гімназії додому Головінським проспектом, ні з ким не вітається і не відповідає на вітання, неговіркий, замкнутий, відлюдькуватий. І, звичайно, не вважають його диваком ті, які знають, що дрібний крочок — наслідок ревматизму, набутого на кам’яній долівці каземату, а може, й звичка: адже простір кам’яної келії не дозволяв ходити сягнисто, то й відвик; що зір утратив у шліссельбурзькій тюрмі — там вивчав математику й фізику, інших книг не давали; а те, що замкнутий, найкраще пояснить грузинська приказка: кого змія вкусила, той шнура боїться.