Роман Іваничук - Четвертий вимір. Шрами на скалі

А десь там, на самому вершечку Каменя, повинен видніти проти сонця незарубцьований слід від долота художника, якого і я міг знати, бо диктував йому текст напису письменник, котрий був моїм метром; закарбовували вони на скалі рани своїх душ: нездійснені пориви, біль за передчасно згасаючим життям Учителя, та, певно, й надії, що цю пам’ятку прочитають щасливіші за них люди й згадають часи, коли народ стояв на краю ночі — перед світанком; я повинен знайти слід людей, яких уже нема, — щоб заболіло мене їх небуття.

А може — щоб утвердило? Чому людське небуття повинно доконче пригноблювати живих? Чому ми так бездумно повторюємо слова Джона Донна [70] Англійський поет XVII ст. «від смерті кожної людини малію і я»? Чи ж то змалів я, дізнавшись про смерть мого друга — білоруського письменника Володимира Короткевича, — таж ні, навпаки — виріс і змужнів, забираючи в нього найцінніше, те, що він зумів залишити людям. А може, від смертей, закономірних і неминучих, людство не бідніє, а збагачується? Що дала світові смерть Бальзака, Толстого, Франка — втрату чи зиск? Зиск, бо зі смертю геніїв назавжди зникають їхні слабкості, а залишається тільки доцільний продукт мислення…

Гай, гай… Як легко дійти до такого категоричного висновку, забувши, скільки добра ми висушуємо в собі, коли вишукуємо в людях, які відійшли, лише потрібні нам ідеї, а забуваємо про їх звичайну земну людськість.

Хай не пригноблює й не збіднює нас людське небуття, але боліти — мусить.

Ми з Адріаною переступили Вороновий потік і почали підніматися крутим пішничком до колишнього дитинця Тустанського замку, де, можливо, чекали ще на нас молоді археологи й керівник експедиції Михайло Федорович.

Мене діймала тривога: а чи вдасться побачити сьогодні те найголовніше, за чим я приїхав, — напис, викарбуваний в честь сорокаріччя письменницької діяльності Івана Франка на урицькому Камені 1913 року, відчитати, що саме записали на скалі учні поета — яку думку, який заклик, і в змісті напису віднайти ключ до зрозуміння сенсу безперервної зміни поколінь, які, немов бігуни, передають один одному факел життя.

Я тримав за руку Адріану, допомагаючи їй вибиратися на гору, був безмірно вдячний їй за цілонічну розмову і, відчуваючи холод її долоні, розумів ще й те, що не тільки Урицька скала при денному світлі стала звичайним об’єктом для досліджень, а й тема мого роману, і якщо продовжуватиметься між нами бесіда, то вона буде предметніша й сухіша; а може, й немає потреби її продовжувати, а може, й не потрібен мені вже той напис після того, як ми під покровом купальської ночі зуміли діткнутись пучками до шрамів, залишених на чолі Історії.

Для чого ми це зробили? Щоб роз’ятрити свої ще не загоєні рани? Можливо — у нас їх немало. Ми пережили війну, яка за своєю жорстокістю не мала прецеденту. Полоненого солдата Першої світової війни за виявлення у нього кулі «дум–дум» розстрілювали на місці без суду, а за Хіросіму й донині ніхто не покараний…

Ми повинні кожної миті доторкатися до ран — давніх і свіжих. Мусимо пам’ятати про кожну краплю людської крові, справедливо чи несправедливо вона пролита — та ніколи не марно.

До дитинця скрадалися крізь отвір, у який колись були вправлені в’їзні ворота. Обоє, кожне для себе, придумували слова виправдання перед товариством за цілонічну відсутність. Проте наші побоювання були даремні: археологи міцно спали на розстелених наметах; промерзлі від вранішнього холоду, вони попритулювалися одне до одного, мов діти, — ніхто й не поворухнувся, коли ми зайшли.

Адріана вивільнила свою долоню з моєї й попрямувала до колоди, на якій сиділа вчора, присіла й відчужилась від мене, ніби знайомства між нами ще й не було.

Червінь сонця висвітлила її вродливе й сумне обличчя, постать у грубому, мов кольчуга, светрі, скісні половецькі очі, розтулені, ніби до схлипу, губи, і я ще раз побачив у ній зматеріалізований образ видуманої мною Зореслави.

Зореслава підвелася з колоди й пішла назустріч князеві.

— Зупинись, господине, — звеліла, і було в тоні її наказу стільки крицевого холоду, скільки в погляді невблаганної рішучості.

Данило став перед нею в німій покорі, мов гридень перед воєводою: зелене полум’я Зореславиних очей обпалило його, і зітліла враз у ньому повелительська всевладність; ставши із судді підсудним, він зрозумів, що марно гукати сторожу: права рука Зореслави міцно стиснула рукоять ножа, встромленого за пояс, в образі вродливої жони Митуси стояло перед ним уособлення кари за сподіяне зло; і зі скрухою подумав князь про несправедливість однозначного вироку, коли у княжому присуді над Митусою перевершила заслуги співця його провина.