Роман Іваничук - Четвертий вимір. Шрами на скалі

«Русини пострілялися! Русини самі пострілялися!» — почулося у дворі. З вулиці Фредра вихопилася карета рятункової поготівлі, з Миколая й Мохнацького виїжджали фіакри; санітари винесли тіло вбитого, повели пораненого, а коли карета від’їхала, поліцаї почали виводити українських студентів з університету, накладали на руки кайдани, заштовхували у фіакри й під свист і лайку натовпу відвозили до тюрми на вулицю Баторого, де на арештованих чекали заздалегідь підготовлені камери.

Боївкарі розійшлися групами по місту, вони зривали з крамниць і установ українські вивіски, били палицями вікна в Народному готелі, Руській духовній семінарії, приміщенні «Просвіти» й закінчили шовіністичний шабаш біля пам’ятника Міцкевичу піснею:

Тіло Адама Коцка не дозволили покласти у вестибюлі Академічного дому на Супінського, де він мешкав, воно два дні лежало в каплиці анатомічного інституту.

На похорон з’їхалося з усієї Галичини більше двадцяти тисяч народу, уряд привів у бойову готовність військо, стягнув до міста загони жандармерії, боячись революційного спалаху; Пекарська вулиця й брами Личаківського цвинтаря зачорніли жалобними прапорами; лив грозовий дощ, труна з червоною китайкою поплила над головами людей, оркестр ридав «Ви жертвою впали…»

«Не треба, не треба декорацій, — сказав Косинюк сам до себе, — я хочу пережити той день ще один раз, сам… Не плач, Вандо, не заважай мені востаннє порозмовляти з Адамом».

Ручка кольта знову зморозила долоню холодом смерті, Косинюк піднімався серпантином, що обвивав вужем купол Високого Замку.

…Ллє літній грозовий дощ, теплі струмки стікають з віка на плечі побратимів, які несуть домовину, червона китайка прилипла до труни, дощ періщить і змиває сльози з облич, голосить реквієм; у багатотисячному натовпі то тут, то там зринають знайомі обличчя — всі однаково відчужені від Іванової свідомості, якою опанував один–єдиний образ того, котрого вже нема, котрий за життя завше чогось вимагав і заважав, а відійшовши, став потрібний, як опора, без якої не втриматися на землі, без якої нема й сенсу втримуватись: у труні лежала Іванова совість, сила й надія; ці необхідні для повноцінного життя категорії він завжди міг у собі воскресити, кожної миті мав можливість повернути їх собі — поки живий був Адам. А тепер немає нічого, усе на світі стало непотрібним.

Ванда плаче, Іван заспокоює: «Не плач, не плач, Вандо, дай мені востаннє поговорити з Адамом» — і знає, що востаннє розмовляє з Вандою: після похорону вони розійдуться назавжди, він не має права далі жити з нею; дотепер ще жевріла надія, що вирветься з чаду, яким запаморочили його безвілля і злий демон Шпатько; Коцко був фортецею, причалом, останньою стеблинкою; в будь–яку хвилину він міг у всьому признатися Ванді і з допомогою Адама розпочати інше життя, тепер ніхто не допоможе, нікого сильнішого за себе Іван на світі не бачить, усі слабкі, як і він, хіба що Ванда… Хіба що Ванда — та чи він може без Адамового захисту признатись їй, як жив останнім часом; та краще вбити себе, ніж признатися, — Ванда ніколи вже його не побачить…

Домовина похитується над головами людей, уже й молодомузівці підставили під неї свої плечі: Яцків, Пачовський, Карманський, Людкевич. Чи мають вони право нести труну, в якій лежить Адам Коцко? Певне, мають, і я хотів би підійти й стати у ряд, я повинен це зробити, та не можу: не знаю, що ти мав мені сказати, Адаме, в той останній день твого життя, не знаю, що я відповів би тобі; може б, ти мене вдарив, і я стерпів би й ніколи вже б не пустився твого плеча й нині підставив би своє під твою домовину. Що ти мав мені сказати?

«Різні бувають мученики, Іване: одні розкривають груди перед карабінами, інші весь вік двигають ярмо недолі й тихо терплять за свій ідеал… Я не закликав тебе йти на барикади, ти міг відстоювати свої ідеали мистецтвом, але відстоювати — хоч би впроголодь, на поденщині; ти ж заради потреб шлунка опустився на дно».

«Я мистець, Адаме, а не поденник; я повинен жити з праці, яку люблю і вмію, для якої Бог дав мені талант…»

«А Франко? Він усе життя був поденником — заробляв на хліб редагуванням та коректурою».

«Це особиста справа Франка. А може, поденщина — його покликання? Та якби він був директором гімназії, то всі папери писав би сам і навіть складав би розклад годин… А я — чистий мистець, жодним іншим інструментом, крім пензля й смичка, працювати не вмію і не хочу, — чому на кожний випадок життя мені підсовують приклад Франка? Набридло вже…»