Роман Іваничук - Четвертий вимір. Шрами на скалі

— Воля ваша, як трактувати своїх героїв, — примирливо мовила Адріана, та тут же взяла свої слова назад: — Але герої не тільки ваші, вони належатимуть і нам. А ми вимагаємо правди! Бо ж не Рошкевичівна, не Лелія наслуховувала останній стогін Андрія, а Хоружинська, вона!

…Старезний двір у Мотронівці недалеко від Борзни: широке подвір’я, довкола нього стодоли, хліви й стайні, а вглибиш, у затінку високих тополь, — великий сільський будинок під солом’яною стріхою. У хлівах блеють вівці, а в стайні реве бик Апіс і рве ратицями землю, лагідно мукає теличка Явдошка й брижить золоту шкуру: біля них порається господиня Олександра Білозерська, яку ще зрідка називають колишнім літературним псевдонімом — Ганною Барвінок; жінка уже в літах, та ще гарна, й манери в неї збереглися шляхетні. Господар цілий день майструє у верстатні, увечері заходить до свого кабінету з круглим столиком і бароковою шафою, повною фоліантів, одягає білу сорочку й чорну краватку, сідає за стіл і працює деколи й до ранку.

Куліш і Грималюк — майже однодумці: гість вірить у закон непропащої сили природи, знаходячи її в безперервній переміні зірок, господар вбачає вічну силу народу в інтелектуальній спадкоємності вибраних людей.

Довгі ясні вечори, короткі темні ночі — інколи Куліш з Грималюком незчуються, як уже на сході запалюються жертовні вогні. Вся під владою чоловіка, Ганна Барвінок невідлучно сидить біля них, не зводячи з Пантелеймона закоханих очей: вона його обожнює, незважаючи на те, що цей нервовий чоловік з жадібним блиском очей, цей елегант з горбкуватим носом, чорним гладким волоссям і розкішними козацькими вусами давно відібрав у неї її письменницький життєпис; Олександра Михайлівна забула Кулішеві подружні зради, розтопилася в проміннях його слави, загубила свій власний світ і талант. Вона бентежить Грималюка побожною формою мовлення про свого мужа: «моя дружина сказала, моя дружина написала»; проте ці двоє відірваних од світу й від реальності людей випромінюють на професора свій чар ерудицією й галантністю. Куліші для нього — історія, засвідчена на землі такими колосами, як Шевченко й Костомаров; гостеві іноді важко повірити — але ж так було! — що керуючий Третім відділом Дубельт тридцять п’ять літ тому звинувачував Куліша в наданні йому кириломефодіївцями звання гетьмана, а Шевченко на Кулішевому весіллі назвав Олександру Білозерську королівною… Для Грималюка господарі Мотронівки — історія, і тому він багато чого прощає авторові «Чорної ради», оповідань «Орися» та «Злодій у Гаківниці».

Що мав прощати? Мав… Куліш насправді був ідеалістом, він нерозважливо хапався за ту чи іншу ідею й тут же намагався її реалізувати, не питаючи броду. Прийшло до нього переконання, що ідеї козацтва й гайдамаччини руїнницькі, — кинувся він шукати нових сил і знайшов їх, як не дивно, в польсько–шляхетському «культурництві». Негайно приїжджає до Львова, видає там свої книжки «Хуторну поезію» і «Крашанку», в яких шельмує козацтво й вихваляє побут польського шляхтича. Князям Пузинам та Чарторийським це, звісно, імпонує, вони запрошують Куліша на обіди, проголошують на його честь високопарні тости, обіцяють йому гроші на заснування українських шкіл… Народовці обурюються. Той самий єпископ Сильвестр Сембратович, який потім, уже на митрополичій посаді, разом з послом Юліаном Романчуком складуть ганебну угоду з намісником Галичини Казимиром Бадені, проголошує Куліша зрадником українських національних інтересів, іменем зрадника таврують його й російські монархісти — бідний Пантелеймон отямлюється й утікає з Галичини, викликаючи на себе гнів молодого Франка, прокляття якого — «ех, якби–то Куліш додумався й за життя спалив такі свої речі, як «Хуторна поезія» і «Крашанка» — збувається, ніби наслання: горить хутір у Мотронівці, горять усі вельми цінні папери Куліша. Грималюк не забобонний, та цього прокляття пробачити Франкові не може, образа за друга підігрівається обуреними листами Ганни Барвінок — і Грималюк різко нападає на Франка.

Тепер ось він сидить перед професором — далеко вже не той запальний публіцист, який радив Кулішеві спалити своє писання і сам непотрібно зводив рахунки із вшехполяками, використовуючи ім’я Міцкевича, та ще й вигукував сакраментальну фразу «Не люблю Русі!» Вік утихомирив Франка.

— Я не плекав особистої ненависті чи озлоблення до Куліша, навіть тоді, коли він, не згадуючи прізвища, обізвав мене у своїй «Крашанці» літературним гайдамакою, — промовив по хвилі Франко. — І не пам’ятав йому тієї образи. Ви ж знаєте: видав його переклади Шекспіра, написав передмови… Подобається мені чимало перлин його поезії, хоч би оце: «На мій первоцвіт вдарили морози, заціпило мені від холоднечі, не докотившись, застигали сльози…» За цих кілька ліричних рядків можна б простити Кулішеві цілу купу політичного белькотіння. Але — хліб за хліб, а бриндза за гроші… Я мушу назвати його ідеалістом у гіршому розумінні цього слова. Останні дні свого життя він затруїв якоюсь хворобливою, ба навіть дикою злістю на український народ, в один голос із Сенкевичем висміював нашу історію, називаючи козацькі літописи й думи вигадками сліпих п’яних кобзарів… Мені прикро про це говорити, професоре… А втім, як висловився Лессінг, «нехай кожен говорить, що йому здається правдивим, правда ж буде залишена Богові».