Роман Іваничук - Четвертий вимір. Шрами на скалі

Їй одній. Не пішла з ним ні Ольга Рошкевич — романтична й полохлива красуня, ні скромна вчителька Юлія Шнайдер, ні холодна Юзефа Дзвонковська, ані фальшива Целіна Зигмунтовська — всі збоялися тої заманливої й непевної, кам’янистої й тернистої дороги, якою справився іти Франко. Лише вона одна не побоялася, хоч знала добре, що бере на свої плечі тягар Франкового чину, непокори, вдачі й слави.

Чим віддячила їй доля за таку жертовність? Для Франка порвала вона із своїм середовищем і увійшла в нове, на його книги й видання віддала свій посаг, виховала дітей, заради нього бідувала, рахуючи кожен гріш, разом з ним пережила моторошний страх перед розгнузданими вшехполяками, а за те — не всі втішилися, коли приїхала молодою дружиною Франка до Львова, ніхто не помітив сліз її радості, коли в Третьому залі університету відбулася тріумфальна габілітація [50] Екзамен на право викладати в університеті. Франка, ніхто не бачив відтак її сліз розпуки, коли Франка не допустили на університетську кафедру, ніхто не жалів, що скромно вдягнена, що сама обшиває дітей і чоловіка, ніхто ніколи не захопився її обличчям — кожен дошукувався іншого, котре прозирало крізь рядки поезій «Зів’ялого листя», — і вималюються в пам’яті поколінь портрети жінок, які зраджували Франка й ним погорджували, її ж забудеться.

Але тепер вона знає, що ця змучена людина, яка ось ожила в усмішці, розмовляючи з Грималюком, зі всіх мандрівок верталася завжди до неї, бо знаходила поруч з нею затишок і земну твердь. Чи оцінять це люди, які ставитимуть пам’ятники Франкові? Навряд. Але єдина я була йому необхідною, як повітря, їжа, сон, — і в цьому моє щастя.

Франко немовби відчув це добро, яке йшло від Ольги, на хвилину замовк… Після відчиту «Мойсея» в Коломиї він попросив Андрія, щоб залишив його самого, й пішов блукати тими вулицями, якими колись сам ходив і котрими вели його жандарми; а поруч з ним ступала Ольга — та єдина Ольга, що пройшла через усе його життя в багатьох образах, і всі вони були тінню єдиної жінки, яка стала його дружиною. Лелія з казки стала реальністю. А може, я й не любив саму Лелію, тільки мрію про неї, й того ідеалу краси шукав у обличчях Юзефи й Целіни, й Уляни, й Климентини, а вона була поруч — буденна, як життя? Лелія не зважилась піти зі мною — стала інша на місці мрії й довела своїм життям буденність мрії… Я марив Ольгою Рошкевич, а народжував дітей з Ольгою Хоружинською — хіба це не була та сама любов, зведена з романтичного п’єдесталу на грішну землю? Ольга Рошкевич зірвалася до польоту і знемогла, Ольга Хоружинська не летіла, а впряглась у повіз і, йдучи по твердому ґрунті, збивала ноги. Я склав із своєї любові найкращі поезії — кому вони належать? Кажете, всім, тільки не дружині. А може, тільки їй? А може, всім жінкам по краплі — так само, як по краплі вони давали мені мрію, чисту сорочку, натхнення, біль і дитину? Чому думаєте, що «Зів’яле листя» не стосується й Ольги Федорівни?

Згадався Франкові бал у львівському Народному домі, на який приїхав отець Рошкевич з донькою, і Ольга в той вечір назвала його коханим. І згадався шлюб у Києві, й вигук весільного старости професора Житецького «гірко», й гіркий плач Ольги Хоружинської, яка зосталась при мені, щоб іти поруч, така земна й реальна, така віддана й змучена друга Ольга. Чи маю я право тепер сказати, що не вона була провідною зіркою моїх діл? А Ольга Рошкевич хіба не приземлилась би, не постаріла, не змучилася б? Це ж вона — єдина моя любов — перемінилася із мрії в реальність. Я ділився з Ольгою Рошкевич своїми задумами, а Ольга Хоружинська допомагала, як уміла, реалізувати ті задуми. «Покажись мені, Леліє, в старості літ…» — «Я тут, хіба не бачиш, стою, спершись до одвірка, й наслуховую стогін нашого сина, який умирає…»

Вал ревучий доламує мою силу, привиди виссали живучу кров із серця мого й обдерту в сльози та студінь вигнали мою любов. Де твої білі коні, дружино? Нема. Зате є життя і ти зі мною у незамаєних днях. Стоїш і дивишся на мене в материнській скорботі. А сліз нема…

Мені стало неймовірно радісно, що знайшов у Адріані цікаву співрозмовницю, проте з її трактуванням не міг погодитися:

— Протестую. Не можна так… так безжалісно приземлювати свято першого кохання… Ніхто не має права ототожнювати обох Ольг. Хай мрія залишається мрією — чому ви хочете бачити її розтоптаною? Чи ж не для того дана людині пам’ять, щоб вона протягом життя берегла ще й світлі спогади — тоді мозолі на руках і душі не так печуть…