Валентин Чемерис - Смерть Атея (збірник)

У дворі бігала дітлашня, народжена рабинями – напівгола, брудна, але, як і всі діти, галаслива та непосидюча. Якщо молода рабиня впадала господарю в око, ключниця (а в неї був на те великий нюх) влаштовувала так, щоб господар непомітно для господині міг переспати з рабинею. А втім, господиня або знала про те, або здогадувалась – чоловік її був нестійким до жіночого племені, але уваги на ті грішки не звертала. Рабиня (як і раб) – річ, а ревнувати свого мужа до якоїсь там речі?.. Пхе, це не лише смішно, а й недостойно вільної жінки. От коли б чоловік зраджував її з вільнонародженими, тоді б господиня здійняла ґвалт. Тож ключниця, щоб утримувати прихильність свого пана, постійно водила до нього рабинь, і в дворі час од часу з’являлися нічиї діти. Іноді, як вони спиналися на ноги, їх кликали погратися з хазяйськими дітьми, якщо тим набридали іграшки й вони надто вередували, потребуючи нових розваг, іноді ж – особливо гарненьких хлопчиків – стригли, намащували пахучими мастилами, зодягали в чистенькі хітончики, і вони подавали хазяйським гостям вина на банкетах чи, зустрічаючи їх, мили їм ноги… Виростали діти рабинь без догляду, як щенята. А втім, жити їм чи не жити – це залежало від панської волі. Якщо господар (і одночасно батько новонародженої дитини від рабині) вважав, що йому вигідніше купити дорослого раба, аніж чекати, доки той виросте з немовляти, і витрачати на це час та харчі, то новонароджених просто топили, як топлять нікому не потрібних щенят. І ніхто – ні люди, ні закон, ні боги – не вважали це якимось злочином чи бодай аморальністю. Та й господар, на випадок чого, міг відмовитись від свого батьківства, заявивши, що з розпусною рабинею переспав такий же розпусний раб. Хоча насправді раби-чоловіки не мали аніякого доступу до рабинь – за цим суворо слідкували, і коли б щось подібне трапилось, то винуватця негайно б віддали на державні рудники, звідки вороття не було.

Минали дні за днями, гідрофор Скут своєчасно забезпечував панський дім водою і виконував безліч інших робіт. Іноді господар, вирушаючи кудись у справах, брав з собою і Скута. Частіше разом з рабами-агоростами (базарними) Скут супроводжував свого пана на базар і ніс корзину з покупками. Це вже було не так принизливо, як вертітися під наглядом старої ключниці, і Орік, опинившись за воротами набридлого йому будинку, міг хоч трохи вільніше зітхнути. Йшов він завжди позаду свого пана, але йшов з високо піднятою головою і нікому не уступав дороги на запруджених людом афінських вулицях. Часом відтіснював зустрічних з дороги, штовхав їх плечем чи наступав роззявам на ноги. На нього сипались погрози й прокльони – паршивий сома! – але він на те не звертав уваги, маючи утіху, що хоч на вулиці не гнеться перед греками, хоч так мстив своїм поневолювачам.

– Раб, а голову дере, як вільнонароджений, – чув він іноді позад себе обурливі вигуки. – Андраподони геть розперезалися! А чому? Бо наші добрі закони надто з ними панькаються…

В Афінах, на відміну від інших грецьких міст, як згодом дізнався Орік, все можна було робити з сома, не можна тільки його вбити – міський закон не дозволяв. І не тому, що він був гуманним чи стояв на сторожі тих людей, котрих же й поробив рабами, а тому, що вбивство чи каліцтво рабів завдавало міській скарбниці збитків. Адже вона мала чималий зиск від торгівлі рабами, і якщо андраподон не підкорявся своєму панові і той не міг з ним впоратися, то влада купувала в нього такого раба і відправляла на свої рудники.

Але закон був про людське око, рабів часто-густо не просто били й калічили, а – вбивали. Щоправда, вбивство мусило носити ненавмисний характер, і тоді, за афінськими законами, убивцю треба просто вигнати з міста. І у вигнанні він мав бути доти, доки члени сім’ї чи родичі жертви не прощали убивцю. Та в рабів, як відомо, ані сімей, ані родичів, тож і звертатися до закону про вигнання убивці з міста не було кому. А в такому разі убивця – щоб не порушувати закон – мусив отримати всього лише релігійне очищення. А це – простіше простого. Винуватець приносив у храм щойно народжене порося. Жриця заколювала тваринку так, щоб її кров ніби ненароком потрапила на руки убивці раба. І цього було досить, бо вважалося, що то пролилася кров не поросяти, а самого вбивці, і, отже, смерть, яку він заподіяв рабу, відомщена.

Отож убивця, помивши руки, йшов з храму очищеним і задоволеним, а жриця забирала собі порося і теж зоставалася задоволеною.

Інших кар за вбивство раба не було та й не могло бути. В сусідніх містах-полісах дозволялося з власним рабом чинити що завгодно – закон і влада у це не втручалися.