Валентин Чемерис - Генерали імперії

В кінці XV століття московські царі з незнаним до того розмахом і старанням розпочали будівництво найновішої фортеці в центрі Москви. Дерев’яний кремник Калити проіснував менше трьох десятків літ, як був замінений білокам’яним, довжиною в дві тисячі метрів кремлем, що його збудував у 1367 році Дмитрій Донський («и со всеми бояри старейшими сдумаша ставити город камен Москву…»). Так з’явилася кам’яна Москва, оскільки ж Кремль Дмитрій Донський збудував з білого каменю, столицю звідтоді почали величати білокам’яною, хоч вона у всі часи була сірою і непривабливою.

Фортеця Дмитрія Донського простояла більше ста років, але надійшов і її час. І знову постала потреба будувати кремль — ще новіший, ще грізніший і ще величніший, — з великокнязівським та царським розмахом, аби Москва камен постала такою на всі прийдешні віки.

Для цього Іван III запросив до себе з Італії видатних майстрів по спорудженню фортець (та, власне, й сам термін fortezza — укріплення, — був італійським) — Аристотеля Фіорованті, Марка Руфа, Петро Антоніо Соларіо, Алевіза Нового та інших — вони проектували і керували будівництвом грандіозної споруди російської столиці.

Новий Кремль будували більше десяти років — з 1485 по 1496–й, — а всі роботи, в тім числі й спорудження величезного, до того небаченого рову завершилося аж у 1516 році.

Італійці збудували руським преміцну й потужну оборонну стіну з особливою кладкою (технічна новина на той час) висотою (залежно від рельєфу місцевості) від 5 до 19 і довжиною у дві тисячі з чвертю метрів, звели 18 красивих башт, і звідтоді стіни й башти Кремля, дещо, правда, перебудовані, стоять і нині. З двох боків Кремль омивають води річок Неглінної та Москви, а там, де не було водяних перепон (теперішня Красна площа), вирили рів глибиною від 8 до 12 метрів (дво-триповерховий будинок) і шириною зверху до 36 метрів та пустили в нього воду двох річок. І Кремль став островом, неприступним з усіх боків. Одночасно зводилися нові й перебудовувалися старі будівлі в самому Кремлі — собори Успенський, Архангельський, Благовіщенський, Грановита палата для урочистих прийомів великих князів, а потім царів. З’явилися урядові будинки-прикази, палаци бояр — здебільшого родичів великого князя, а потім царської сім’ї. Центром стала Двірцева площа з головним храмом Москви Успенським собором, де вінчалися на сімейне життя й коронувалися на царство руські великі князі й царі (в Архангельському їх ховали).

Але головним у Кремлі в його південно-західному куті між Боровицькими і Троїцькими воротами й до самої площі був царський двір — окремий городок зі своїми дворами, палатами, господарськими будівлями, церквами й навіть садами. Там же — чи й поруч — палати патріарха, монастирі, церкви, ще далі — прикази, а їх в Росії вже тоді нараховувалося близько ста, хоч не всі вони розміщувалися у Кремлі.

В один з таких приказів — Малия Росії — і везли Петра Дорошенка надвечір 19 березня 1677 року від Різдва Христового.

Коли валка, попокружлявши загаченими вулицями білокам’яної, нарешті дісталася Кремля й спинилася на його території в Малоросійському дворі, стольник Семен Алмазов, вперше за всю дорогу від Сосниці, що на Чернігівщині, й до самої Москви, зняв ковпак, оторочений хутром видри, струсив з нього сніг, обтіпав долонями руду бороду, широко й розмашисто перехрестився.

— Всьо! Дома! В Москві камен! Як у Бога за пазухою. Слава тя Господи! Приїхали, мать-ать-перемать!.. — І скільки в голосі служивого було радощів, що Дорошенко аж позаздрив йому — щасливець! Має батьківщину — свою Москву-камен, — де й справді почувається, як у Бога за пазухою. Повернувся додому, а що чоловікові треба у цьому світі?

Осіняли себе хрестами, познімавши хутряні шапки, й стрільці — вони теж повернулися з України додому живі-здорові і тепер з нетерпінням чекають, коли ж їх — в нагороду за добру службу, — повідпускають додому, і вони з галасом, гиком і свистом понесуться в свою Стрілецьку слободу.

І тільки полоняник не радів і Богу не дякував — не було за що.

— З прибуттям, гетьмане, до Москви, матушки нашої!

— Вашої, стільнику, вашої, — уточнив бранець.

— Не квапся відхрещуватися, може, наша матушка стане і твоєю…

— Матушкою? Красно дякую. У мене є рідна ненька, а двох матерів не буває.

— Була ненька, а стала матушка — чи тобі, Пйотр…

— Я від народження Петро…

— Гаразд, Петро. Хай буде по-твоєму. Хоча тут тобі доведеться не тільки від імені свого відхреститися, а й від самого себе — на те наша Москва і камен… Тож краще… Сам розумієш… Розумне теля двох маток ссе — чи не так у вас говорять?