Валентин Чемерис - Генерали імперії

І була вдячна дякам Малоросійського приказу, що вони, розробляючи тільки їм відому й зрозумілу задумку, як при допомозі русачки прив’язати непокірного гетьмана до Москви, щоб він і думати забув про якесь там повернення в свою Україну, звернули на неї увагу і саме їй запропонували «взяти в ще один полон гетьмана».

Агафія Борисівна Єропкіна блискуче втілила в життя задумку дяків — українського гетьмана таки прив’язали до Москви міцніше будь-якого царевого указу. А втім, що самотньому чоловікові в цьому світі треба — приголубить його тепла жінка, він і розтане. І тоді з нього ліпи що хочеш. Агафія виявилась з породи тих жінок-однолюбок, які якщо вже й закохувались, то на все життя, коли світ для них — окрім чоловіка — переставав існувати. Принаймні нічого для неї не важив. Головне — чоловік. Він для неї і коханий, і цар, і Бог, і увесь білий світ. Іншою Агафія просто бути не могла за своєю натурою, Малоросійський гетьман, якого їй підсунули радше з політичних мотивів, стане для неї і першим, і єдиним чоловіком — як глянула в його карі очі, на біле лице, на чорний вус, так і сказала собі: мій.

Кожна жінка — це Боже створіння, вчила її ще бабуся. І Господь жінку створює не просто так, а для когось. Для — ЄДИНОГО. Тож і треба чекати його, ЄДИНОГО, бо тільки з ним і буде щастя. Чекати треба терпеливо, стільки, скільки б не довелося. Може, і все життя. Що з того, що до якоїсь вибранець швидко приходить, а до котроїсь і все життя, але все одно треба чекати. Бо жінка для чекання і створена. Чекати, і він прийде. Неодмінно прийде, адже Господь не допустить, щоб жінка в самотині жила. Бо Господь для кожного чоловіка створює жінку. Чоловік, може, ще й не знає, одинакує собі, а жінка для нього вже й підібрана. І тебе, Агафіє, Господь для когось же створив. Чекай. І не гніви Господа нетерплячкою та наріканням на самотину. Він з’явиться, як Господом і задумано…

Вона й чекала. Того, для кого була створена. З п’ятнадцяти років — бідна небога у тітки своєї на утриманні, — виглядала судженого, виглядала аж дванадцять років, вже й віру було — що він таки з’явиться — втрачала, але нарешті під тридцять дочекалася.

Медовий місяць видався їм обом довгим роком, але все одно коротким. Тож воліли обоє, щоб все їхнє подальше життя було таким — медовим. Як тільки він її не називав (на свій, український манір): Гафія, Гафа, Гафійка, Гапа, Гапонька, Гапочка… Часто під ранок, як вони лежали, потомлені коханням до солодкої знемоги, наспівував їй українських пісень, щось на кшталт: «Де зірала зіронька, зірала, з ким ти, Гапонько, стояла?»

— Та з тобою, Петрику…

Вона його називала Петриком, а він її — Гапочкою.

— Ти така солодка, — завжди казав, лоскочучи її лице пишними вусами.

Звідтоді й звав її Солодкою Гапочкою, і вона так звикла до свого українського варіанту свого імені, що тільки на нього й відгукувалась, і навіть цуратися почала свого справжнього, руського імені Агафія, бо воно нагадувало їй самотність, її донедавна нужденне життя в тітки на правах бідної родички, а Гапочка — любов, солодкі ночі з ним, єдиним. З ім’ям Агафія вона вже згасала, втрачаючи віру й надію на краще, а з ім’ям Гапочка в неї почалося нове, до того не знане їй життя, якому вона не могла нарадуватися, адже нарешті одержала все, що й належить одержати жінці від чоловіка. Навіть більше, з бідної покоївки в багатої родички вона негадано за чоловіком стала власницею — подумати тільки, власницею! — маєтку! І прийшов до них дарунок як з різдвяної казки про бідну царівну, яка врешті-решт таки дочекалася свого Іванка-царевича. По весіллі їх привітали дяки Малоросійського приказу.

Ось уже й лишилася позаду Москва-матушка — так її, здається, величають самі руські.

— Це ж треба, — Дорошенко, зупинивши коня, обернувся і востаннє подивився на захисні мури царевої столиці. — Аж сюди колись віхолою налітали козаки гетьмана Сагайдачного!

Коли б польський королевич Владислав, якому Сагайдачний в році 1618 допомагав здобути корону Московської держави, не замирився з московитами і не повернув назад, бувши всього лише за кілька верстов від столиці — під Тушино, — наробили б тоді московитам лиха! Не такі-то вони, московити й непереможні, як здається. Коли Виговський вщент розбив їхнє військо під Конотопом, цар уже рихтувався тікати з Москви, будучи певний, що тепер Виговський неодмінно прийде Москву брати… Виговський тоді не прийшов — Москва врятувалася. А втім, нема чого й ходити на Москву, коли б заодно всі в Україні стояли, цар би й носа не зважився сунути на Україну.