Валентин Чемерис - Генерали імперії

Але здебільшого не знав, де дітися і куди піти. Ходив до Москви-ріки й годинами сидів під вербами. По той бік річки тяглася висока оборонна стіна, що охоплювала царюючий град, через ворота в башті мурашником сунув люд — хто в Москву, хто з Москви гнав на пашу свою худобу, і мукання вранці чулося як у селі. Стрільці його тепер вже не супроводжували, лише двічі на день — вранці й увечері, — вигулькував кінний страж, перехилявся через частокіл у двір і гукав:

— Агов!.. Господін гетьман (іноді: воєвода), ти є?

Не поїде, поки Дорошенко на його очі не з’явиться.

— Та ось я, — озивається гетьман з ґанку. — Ще не вмер…

— А мені велено й на мертвого подивитися, аби переконатися, на якому світі нині перебуває пан гетьман… Покедова! Старшому скажу: господін гетьман живий і нікуди не втік.

Вдруге він вигулькував під вечір, аби пересвідчитись, що господін гетьман за день не втік (чи не помер), щоб вранці знову примчати, і так день за днем, день за днем…

Життя було нудним, не знав де себе подіти і для чого вранці прокидатися. Найгірше, як надходила осіння моква. На вулиці куди не глянь — самі лише високі частоколи, переважно з дуба, і що там за ними в дерев’яних ізбах чи кам’яних будинках — не дано нікому знати. Там своє життя, відгороджене високим і щільним частоколом від світу білого. Хрипло гавкають пси за частоколами. Пустка. На вулицю в суцільну темінь і потикатися небезпечно, між садибами чималі пустирі, куди грабіжники і вбивці затягують жертву і де її вже ніхто і ніколи не знайде.

У такі пори року хоч вовком вий. Частокіл і в Дорошенка глухий, як у маленькій фортеці, він надійно відгороджує його маленький світ від великого. Але ж і слова ні до кого мовити. Челядь сама по собі, а він сам по собі. Нічого не хотілося і ні до чого душа не прагнула. Сон здебільшого утікав до ранку, накинувши щось на плечі, він виходив на ґанок, курив, думав — ані звуку не доносилось з Москви, що пірнула на дно чорної пітьми. Без свого ліхтаря за браму й не потикайся, ще занесе тебе в якусь яму чи яр…

Гнітила самотність, відчуття одинокості — найгірше з усіх почуттів, що має чоловік. Та ще відчуття, що ти чужий в чужині. Відсутність поруч рідної душі. Люблячої. Яка б створювала тобі рай у чотирьох стінах. Ні друзів, ні рідних. Мати далеко звідси на Україні, вік свій нелегкий доживає з чернечим ім’ям Митродара. Ігуменя дівочого монастиря Покровського, що неподалік Сосниці. Мо’, і йому податися в ченці? Але ж ні… Хотілося ще жити повнокровним життям і любити жінок. Чи бодай одну. Він же козак! Який з нього чернець? Був козаком, починав з козацтва, козаком і завершить свій земний шлях.

Старший брат, якого він з неволі визволив, зі своїм сімейством теж мешкає в Сосниці, менший Андрій, як і старший теж, полковник Брацлавський, третій брат, Степан, не брав участі ані в громадському, ані в політичному житті, тихо жив собі як обиватель в Чигирині «на прадідівських своїх добрах», отримавши у спадок дідизну, там і помер.

Четвертий брат Антоній у братів своїх не вдався, наче й не їхній, не Дорошенків, у яких чоловіки — всі козаки-військовики, постригся в ченці й був ігуменом Чигиринського монастиря. Де він нині, живий, чи на небесі Господь його забрав — він не знає.

Сестра року 1666 вийшла заміж за генерального писаря Лівобережної України Семена Глуховського, а через рік стала вдовою і жила в Чигирині, а де нині — Бог його відає.

Батька вже давно немає. Так і розпалось колись велике і дружне сімейство Дорошенків.

Намугикував пісню про свого славетного діда (гетьман Михайло накладе головою через рік по його народженні, у 1628 році в бою під Бахчисараєм, той дід, яким він так пишатиметься: «З 4000 козаків перейшов цілий Крим!»):

Гнав жур з голови й душі, а він не втікав, не полишав його. У душі все бриніло й бриніло, наче то він волав темної глухої ночі на розпуттях, колись велелюдних, а тепер пустельних.

— Гей, хто в лісі, озовися!

Ніхто не озивався, ніхто не приходив до нього в його невольницькі ночі. За тином притаїлася хижа, ще молода Москва. Не вирватись з її пазурів — ач, скільки нахапала собі народів, а все їй мало, Бог зна куди розширює свої границі. Україну заковтує — і коли вона вже подавиться! Але полонителька тільки набирає силу, рік від року міцніє, оборонними стінами себе оточує. І за тими стінами має він скніти, ніби ж і вольний, і в той же час у неволі. Вольний невольник. А в неволі і життя не життя.