Валентин Чемерис - Генерали імперії

І, пригощаючи стольника, що вже швидко хмелів, бубонів і бубонів, що, мовляв, і полякам це не сподобається — ще посунуть на Україну війною, га? А що татарам і туркам буде це не до шмиги — так точно, ще попруть османи в Україну, га? Та й свої… У Москві й не уявляють, які тут, в Україні, справи. Виїдеш, приміром, до війська, станеш говорити, а хтось один проти крикне, і всі до нього пристають. І не подивляться, що ти гетьман, дуже-бо всі незалежні в Україні, кожний сам собі старшина чи й гетьман і уявляє себе самостійним паном…

— Це — клопоти гетьмана, — відрізав Алмазов і залпом осушив келих. — Хай пан гетьман міцніше в узді тримає свою чернь.

Повіднікувавшись для виду, Самойлович раптом погодився — чим дуже вразив стольника, тільки що був проти, а це вже й погоджується — аби москалі вивезли Дорошенка, тільки й запитав обережненько:

— А для чого це Дорошенка забирають ув Москву?

— Не знаю, — чесно зізнався стольник. — Кажуть, буцімто для того, щоб представляти цареві.

— А я так собі метикую, пане стольнику: хіба цареві робити нічого, що йому треба представляти Дорошенка? Не інакше, як москалі… е-е… себто ви, щось проти Дорошенка затіваєте? Мо’, в Сибіряку його відправлять з Москви, як колись відправили Демка Многогрішного?

І ще запитав: чи Дорошенка, бува, не залишать у Москві для постійного там проживання? Чи все таки в той… е-е… Сибіряку?

— Я цього не знаю, — стольник вже сам собі налив келих і одним махом осушив його, крякнув, похвалив «добре вино» і додав: — Що будуть чинити з Дорошенком у Москві — це не входить до того, що я маю знати. Мені наказано привезти його в Москву, і я його таки привезу і наказ Кремля виконаю!

— Гаразд, гаразд, — лагідно сказав Самойлович, — забирайте собі Дорошенка, коли жити без нього не можете…

«Стара курва, — подумав стольник про гетьмана. — З цього б і починав, а то стільки води поповарив. А все для чого? Щоб ціну собі набити, мовляв, він не хотів віддавати Дорошенка, так Москва силоміць його забрала… А сам, якщо Дорошенка в Сибір відправлять, тільки радітиме, що надійно позбувся суперника…»

А Самойлович тим часом почав не то вчити стольника, не то застерігати:

— Коли до Москви приїдуть запорожці… Ну, посланці Сірка, а вони часто до вас їздять, дак щоб побачили, як Дорошенко живе у Москві… Щоб потім, повернувшись додому, казали: Дорошенко, мовляв, у Москві живе вільно, як пан який чи боярин. І з царської ласки користується, і не має ніяких утисків, бо інакше січовики той… е-е… можуть і бунтик підняти.

Насамкінець застеріг, щоб Дорошенка забрали потихеньку, щоб ніхто того й не знав і навіть не помітив, як його вивозитимуть з України, бо ще відіб’ють його в московських стрільців.

І відрядив із стольником своїх козаків у Сосницю.

6 березня стольник Семен Алмазов прибув у Сосницю і, не даючи Дорошенку й слова мовити, вирік:

— Маєш добу для того, щоб зібратися, і — гайда в Москву! Дуже там цар за тобою, гетьмане, скучив. Жде тебе в Москві — не діждеться…

— Таки… вигнання, — зітхнув Дорошенко. — А я було повірив Самойловичу, що мене чіпати не будуть.

— Тебе ніхто й не чіпає, — поспішив його запевнити стольник. — Просто цар запрошує в гості. Але на подальші балачки у мене вже немає часу — збирайся, гетьмане, в дорогу. Бери побільше собі добра, підвід тобі дозволено взяти чотирнадцять.

Перша ніч у Москві була довгою і без сну. Він лежав із заплющеними очима і внутрішнім зором бачив свою валку — попереду й по боках стрільці, біля нього невідлучно — вдень і вночі — стольник Алмазов, який відповідав за нього головою перед царем.

Од села й до села, од міста й до міста гетьманську валку супроводжували українські козаки — до тридцяти верхівців, а де й до півсотні. Недобре вони позиркували на московських стрільців, руків’я шабель стискуючи… Стольник Алмазов, бачачи те — зіркий! — супився, очиці його, як дві куниці, загнані в глухий кут, сюди й туди бігали під навислими кущуватими бровами, тонкі сині губи, що ховалися в бороді, чомусь кривилися…

У деяких селах, через які проїздили, бемкали, як на сполох, дзвони, люд на дорогу вибігав. Кучкувалися, спідлоба позиркуючи на чужих стрільців.

— Гетьмана… Москалі гетьмана везуть, — там і там чулося.

— Еге, дожилися після Богдана. Схопили гетьмана і везуть серед білого дня у свою Московщину, яко злочинця якого…

— Що хочуть, те й чинять московити на нашій землі, у наші хаті. Вже й гетьмана захистити нікому — чи козаки в Україні перевелися, чи всі попродавалися…