Валентин Чемерис - Генерали імперії

Вважаю своїм обов’язком вивести народ із війни. По своїй волі я ніколи не міг би і не хотів би повернути зброю, яку було нам передано в такім достатку, проти німців. Сподіваюсь, що Ви, хоч і не схвалюєте цього мого послання, все ж зробите спробу, як і я, і всі фіни, прийти до остаточного вияснення відносин, що існують досі між нами, усіма засобами уникаючи непотрібного загострення».

Радянський Союз, використовуючи всю свою могутність, незважаючи на втрати і сильний спротив фінської сторони, все ж просувався вперед, захоплюючи фінські території.

До Гельсінкі йому вже було рукою подати, тож треба було квапитись з вигнанням німців. А поки що Маннергейм призначив делегацію для переговорів з радянським керівництвом, а для того, аби вони відбулися в належних умовах, через Стокгольм запропонував Сталіну призупинити воєнні дії на час переговорів. Слава Богу, Сталін пристав на це. Але в ніч на 15 вересня, коли поїзд президента і головнокомандуючого стояв на станції Коувола (поїзд постійно міняв позицію — уряд остерігався радянських диверсантів), із Ставки надійшла тривожна звістка: німці на території Фінляндії досі не складають зброї. Особливо різко відмовились вони це зробити на острові Гогланд. І тоді президент і верховний головнокомандуючий, спалюючи за собою всі мости, переходячи Рубікон, віддає наказ своїм військам: силою зброї вибити вчорашніх союзників з країни. Вибити за будь-якої ціни, інакше країна під натиском радянських збройних сил втратить незалежність.

А тим часом радянське керівництво поставило — як умову для укладення миру — кілька жорстоких і тяжких для Фінляндії вимог: замість острова Ханко радянці вимагали оренду на 50 років основної частини області Кіркконуммі, що розташована зовсім близько від Гельсінкі з мисом Порккала, що входив у цю зону, а також частин трьох сусідніх областей території Порккала-Удд. Крім того, фіни мали віддати весь район Петсамо, що означало позбавлення Фінляндії єдиного порту на Північному Льодовитому океані і ще багато чого іншого. Щоправда, розмір репарацій з 600 мільйонів був знижений до 300 мільйонів доларів США, і фінів зобов’язували виплачувати їх поставками на протязі шести років. Армію потрібно було відвести за кордон 1940 року (це треба було зробити за п’ять діб!) і перевести її на мирне становище на протязі двох з половиною місяців з дня підписання угоди на перемир’я. Вигнати або інтернувати німецькі війська, надати СРСР право використовувати порти та аеродроми Південної Фінляндії, а також торговий флот аж до закінчення світової війни.

Умови були надзвичайно тяжкими, проте виходу не було, і парламент на пропозицію глави держави прийняв їх.

К. Г. Маннергейм:

«Виборзька ляні знову опинилася в складі Росії, і народ Карелії разом з худобою і всім рухомим майном знову відправився на захід. Дякуючи теплій погоді та існуючій у нас можливості пароплавних перевезень по озерах, евакуацію цього разу змогли організувати краще, як у листопаді 1940 року. На дорогах тих часів, не розчищених від снігових заносів, можна було бачити сум і печаль, нещастя і безлад, коли в кучугурах застрягали сільськогосподарські машини і рогата худоба, яка ледве могла рухатись. І все це проходження вигнаних із своїх будинків мешканців Карелії зараз, як можна так висловитись, становило ще більш сумне видовище, як минулого разу.

Район Порккала-Удд, стару культурну територію, де господарства процвітали, а води мали велику кількість риби, зараз необхідно було звільнити на протязі доби до приходу гарнізону руських. Крім того, тамтешні жителі втратили свої будинки і отримані у спадок від предків господарства, передача цієї території породжувала великі труднощі в постачанні столиці продуктами харчування: перерізала прямі шосейні дороги та залізниці, що йшли в південно-західні райони Фінляндії. Той факт, що з цього моменту столиця стала в зоні досяжності для прямого обстрілу російської польової артилерії, являв собою найсерйознішу загрозу.

Вдруге за чотири роки наші війська відступали за лінію кордону, установлену противником. І зараз армія була геть вимотана в боротьбі з переважаючим противником, але, як і в 1940 році, відходила в бойовому порядку, не розбита, зберігши свою духовну твердість. Вона не була розбита і могла за необхідності продовжити боротьбу. Свідком цього стали останні успішні бої під Іломантсі. Але загальна ситуація вимагала, щоб бойові дії були припинені, і народ отримав мир. З гордо піднятою головою фінський солдат міг відправитись додому, добре виконавши своє завдання.