Валентин Чемерис - Генерали імперії

Взагалі, подив і захоплення у нас тоді викликали дві невеликі, як на загальні територіальні параметри, держави — Польща і Фінляндія, які зуміли в 1917–1918 роках вирватися з есересерівських кайданів на волю. Ну, Польща, зрозуміло, вона й раніше мала міцну державність (хоча й побула якийсь там час у складі російської імперії в якості всього лише Королівства Польського), а — Фінляндія? Чи то пак в Росії Велике королівство Фінляндське — глуха північна провінція Романових, і раптом…

Польщу тоді врятував — хоч би як його не оцінювали й не оцінюють нині, — Юзеф Пілсудський. Диктатор за своєю природою і внутрішньою суттю, крутий, жорстокий, часом самодур (диктатор Польщі в 1918–1922 рр., у 1926 році встановив у Польщі «санаційний» (оздоровлюючий) режим, один з ініціаторів нападу Польщі на радянську Росію), але Польщу врятував він. Та, власне, й звання маршала, на відміну від, наприклад, Маннергейма, Юзеф Пілсудський, користуючись верховною владою, сам собі й присвоїв. Аби не канітелитись із законодавцями. Всупереч спротиву сейму зненацька видав наказ: «Звання першого маршала Польщі приймаю (хоч йому ніхто тоді його не давав і навіть не збирався давати) і затверджую…» І 14 листопада 1920 року прийняв маршальський жезл (сам придумав і ритуал) з рук солдата Яна Вендіка. А втім, можливо, маршальський жезл він і заслужив — принаймні полякам видніше. «Глибока ненависть до Росії» була основним пунктом його політичної програми й діяльності на всіх постах, які він здебільшого захоплював і на які сам себе й призначав. І глибоко ненавидів він Росію не тому, що вона Росія, а тому, що вона гнітила його батьківщину, якій він хотів добра і волі. (До речі, за рік до смерті маршал Пілсудський — все-таки й він бував іноді мудрим, не будучи патологічним ненависником Росії — покращив відносини з Росією, відмовившись на боці фашистської Німеччини — далекоглядний був політик! — брати участь в Східному пакті).

Але попри диктаторство і часто просто-таки політичне бешкетництво й самодурство вкупі з жорстокістю (він був некерованим), саме Юзеф Післудський, як тодішній головнокомандуючий збройними силами своєї країни, підписав 16 листопада 1918 року листа про утворення польської держави. А коли Червона армія (1–а Кінна, 25–а Чапаєвська дивізія та інші) всепожираючою сараною під командуванням Тухачевського та Сталіна підійшла до Варшави (незалежність Польщі тоді повисла на волосині, і все йшло до того, щоб бути їй черговою «радянською соціалістичною республікою» в складі СРСР), то саме він, Юзеф Пілсудський, розбив — т. з. «чудо над Віслою» — червоні загарбницькі орди і вигнав їх з Польщі, назавжди утвердивши свою батьківщину вільною державою. І його співвітчизники щасливо уникли нагоди стати радянським народом — «новою історичною, соціальною і інтернаціональною спільнотою людей, які інтегрують в монолітну соціалістичну єдність усіх класових соціальних груп, усіх націй і народностей СРСР» (з обов’язковим переходом на російську мову) — «інтернаціональними засобами спілкування є російська мова» — «на основі марксистсько-ленінських принципів інтернаціоналізму», ким ми, українці та інші, що не змогли вирватись тоді на волю, змушені були ставати — пощастило полякам. І це завдяки йому, Юзефу Пілсудському — честь і хвала йому!

18 жовтня 1920 року воєнні дії були припинені. Польща підписала мир (мир, а не поразку!), багато з нього вигравши, адже їй відходили — з чим неможливо було змиритися! — західнобілоруські та західноукраїнські землі. І хоч сторони, підписуючи мир, відмовились від вимог відшкодування витрат та збитків, пов’язаних з війною, але РСФСР та УРСР погодились повернути Польщі трофеї, наукові й культурні цінності, вивезені з території Польщі починаючи з 1 січня 1772 року, а також визнати роль польських земель в господарському житті колишньої російської імперії: радянська сторона виплачувала їй в річний термін 30 мільярдів золотих рублів, а Польща, в свою чергу, звільнялась від відповідальності за борги та інші зобов’язання колишній російській імперії! Маршал Пілсудський мав всі підстави святкувати перемогу! Попри всі його диктаторські химери й одіозність, попри не зовсім добре ставлення білого маршала до України — на жаль, — (ополячування західноукраїнської людності, різні пацифікації тощо — це окрема болюча тема), він все ж викликав симпатії.

Отож після «буремного» сімнадцятого лише дві країни зуміли вирватись з червоного іга і залишитися незалежними — Польща і Фінляндія, ось чому ми їм по-доброму тоді заздрили і зітхали, що в нас не виявилось тоді ані диктатора Пілсудського, ані недиктатора Маннергейма. Ось чому вони викликали у нас захоплення, а другий так навіть був — і залишився — нашим кумиром. Маннергейм — повна протилежність Пілсудському, адже все він зробить згідно з законом, дотримуючись його букви і духу, не маючи й думки про самовільне захоплення влади, хоч теж, як і Пілсудський, врятував свою країну.