Тієї ночі, під ранок, Юрій ще раз спробував утікти. Десятеро коней було пущено на пашу за татарським табуном, уночі ярком занесли туди сідла, а перед досвітком Юрій, Олелько й ще восьмеро козаків пробралися до коней, посідлали їх. Спершу їхали повільно, а потім пустили коні вчвал. Світало. На сході розпливалася, набирала червіні чимала пляма. У траві била перепілка. І раптом з-за ліска напереріз вилетів татарський чамбул. Хмельниченко біг конем далі, а Олелько з козаками повернули на татар. Олелько вертів у кисті шаблю, розминаючи руку. Просто на нього летів на кошлатому чахмуті вузьколиций татарин. Бачив ощир рота, бачив юшман — легку дротяну ворочку. Зчепились. Коні завертілися, злий, з маленькою зміїною головою татарський башмет намагався вкусити Олелькового аргамака, а той щулив вуха й відвертався. Татарин не затуляв рота. Дзвеніла сталь. І коли татарський башмет підкинув копита, затулив головою Олелька, той звівся в стременах, й тільки-но башмет опустився на землю всіма чотирма, рубонув татарина по шиї. У того на голові була місюрка з дротяною сіткою на плечі, Олелько перетяв кільця сітки й дістав татарина. Але й той, низько зігнувшись, потяв вістрям шаблі Олелька в груди. Татарин сповз з сідла, а Олелько ще доїхав до Юрія й сказав:
— Вертайтесь мерщій, там другий чамбул, він перехопить вас, — і впав на росяну землю.
Турки вчинили сім підкопів, підірвали їх, й почали злітати вгору чигиринські стіни, привалювати козаків, інші були обсмалені, що й не впізнати в них людську подобу. Хмари налилися червінню, гуділи ліси за Чигирином, надто Чорний ліс, тривожно кричали птахи. Сердюки з городовими козаками відбили три яничарські налоги, в тій веремії, в тому сум’ятті гайдук, служка його преосвященства Йосипа Тукальського, виніс тіло митрополита на власних плечах і приніс до обозу Самойловича. Ромадановський з Самойловичем не вельми добре дбали, не дали допомоги обложеним. Налякані громом вибухів, пожежею, жителі Чигирина кинулися до втечі: бігли жінки, волочачи за руки дітей, дибали старі діди й баби, стояв плач і лемент, й городові козаки, а з ними й сердюки, були захоплені втечею, стовпилися на старому мосту, міст обломився, й втопилося багато людей.
Тясмин наповнився трупами. Турків, які напирали ззаду, якийсь час стримували козаки Гадяцького полку — й погинули під шаблями, інші люди бігли через чигиринську греблю вздовж стін і рятувалися в козацькому обозі, а сердюки стали біля церкви Святих Апостолів й боронилися до смерку, турки ж підпалили місто з усіх боків, сердюки піднялися на замкову гору, де в замку сиділи москалі, й разом з ними понабивали доверху порохом гармати та, підпаливши всі замкові дерев’яні будівлі і відступивши серед палаючого міста до греблі, втікали по ній.
…Юрій задрімав, сидячи в кріслі. Опівночі його підкинув страшенний вибух — то зірвалися гармати в замку, а з ними й пороховий погріб, й освітилося небо, й освітилося поле, й знявся лемент в турецькому таборі, там уже гадали, що настав кінець світу. А коли вже все стихло, упокоїлось, гримнув ще один вибух, то розірвалась на шмаття ще одна, найбільша, гармата.
Юрій вийшов з намету. Світив місяць, тріпотіла його короговка з білим хрестом, яснів Волосожар. І мерехтіла, все зменшувалась і зменшувалась та, його Зірка, примеркала, гаснула. Юрій не спав до ранку. Ходив біля свого намету й бачив, як ходив візир, як до нього підлітали вершники, й він віддавав їм якісь накази, й вони мчали в ніч. І не спали Ромадановський та Самойлович, і, коли запалало місто, коли гримнули там, розриваючись, гармати, Ромадановський перехрестився й сказав:
— Кінець Чигирину. Може, це й на краще, щезло це ворохобне, непокірне місто.
Самойлович згадав, скільки разів він недавно добував у ньому Дорошенка, й собі перехрестився.
Ромадановський з Самойловичем потяглися до Дніпра, під Бужин, до старої переправи, до старих шанців, стали там. За ними — розмірений гуркіт барабанів — йшло турецьке військо. Осмаленим, втомленим козакам остобісіла війна, хотілося додому, декотрі намагалися переплисти на той бік голі — нехай вам риба й коші, їх виловлювали, парили канчуками. А бусурмани знову били з гармат, знову напирали, але вже з осторогою. З турками їхав і Хмельниченко, з ним чотири тисячі козаків, з ним охорона — в панцирах, юшманах, з козацькими корогвами.
Сарматський руський князь думає свою важку думу. Самотній він у світі, як перст, он уже й Тукальського відвезли до Лубен у важкій ракії. І на кого йому обіпертися, де шукати підтримки? Тільки на турка? І ляхи, й москалі геть ненадійні й підступні, та ще й слабосилі.
Читать дальше