Юрій Мушкетик - Гетьман, син гетьмана

Татарин вищирив зуби, як вовк, замахнувся нагаєм, але не вдарив, бачив: перед ним якийсь значний пан.

— Відпусти, псевіро, це моя челядниця, — напирав Юрій.

Татарин подався конем вперед, взявся за шаблю. Але і Юрій був не той, що колись, потягнув з піхов шаблю. Біля татарина стало на конях ще кілька татар. Тоді Юрій шарпнув жупан, розщіпнув гаман у чересі й кинув татарину під копита коня жменю талярів. Татарин скочив з коня, брейонув ножем по сириці біля горла Килинки, а сам упав навколішки збирати гроші. Килинка припала до запорошеного чобота Юрія:

— Паночку гетьмане, паночку гетьмане… — й більше не могла нічого сказати.

— Відведіть її до возів, — мовив Хмельниченко. — У Чигирині в мене немає вже двору, побудеш у Немирові, а тоді поїдеш у село. Годі тобі тинятися по ляських кочах, тобі треба ще жати жито й народити козака. — Сам не знав, звідки взялися ті слова.

Від’їхало коней з двоє, й він підкликав осавула:

— Бери сотню й рубайте татарву.

— Так вони ж за домовою…

— Рубайте в пень! — скипів. — Я наказую.

З того почалися його загострені стосунки з турками й татарами. Він не слухався їхніх наказів, чинив по-своєму. Він взагалі став дратівливий, нестримний у словах і вчинках. Гнув, приневолював і власних підданих, збирав непомірний чинш і все те топив у горілці. Топив у ній свою недолю й недолю рідного краю. Край спорожнів, спливав вогнем і димом, обливався кров’ю. Три звірюки, три драпіжники душили його: лях, москаль і турок.

А ще Юрій уразився на одного немирівського єврея Орука, неймовірного багатія, який зробив великі послуги Кам’янець-Подільському паші й самому султанові (певно, грошові), і Юрію вчинили розшук, три паші здекларували йому смерть.

Ніхто гаразд не знає, де і як погинув Юрій. Один літописець пише, що його скарали турки в Кам’янці-Подільському на турецькому мості, інший — що загинув він біля Очакова, ще інший: «Поляки викололи йому очі, повісили за ребро, мучили всілякими муками й налили олова в рот». Отож, як не міг він знайти захисту й правди в жодній із сторін, так і не знаємо, від рук якої сторони загинув. А ми можемо тільки сказати, що поламав цього зеленого клена життєвий вихор, розвіяв, як билину в полі, стоптав, як молоде жито. А тодішні літописці, які вірно служили Москві, ще й намагалися навести на Хмельниченка чорну тінь — так само, як наводили московські літописці її на своїх царів — Петра ІІІ (любив грати на скрипочці — його основна провина) чи Павла І (відмінив смертну кару), бо ж ці царевичі не сягали в діяннях Петра І та Катерини ІІ ні за кількістю жертв, ні за розпутністю, ні за підступністю й брехливістю. Так, не мав Юрій ні військової звитяги, ні глибокого розуму, плив у своєму човнику, куди гнали хвилі. Як гнали вони інших гетьманів, кращих чи гірших — Виговського, Многогрішного, Самойловича, Дорошенка, як женуть нинішніх, набагато гірших, підлих та зажерливих, прислужливих чужим, ворожих своїм, пустоголових та нікчемних. І гине, як і колись, Україна, й чи зійде над нею сонце?!

м. Київ

— Діно, виходь за Бориса, — Параска Юхимівна приплющила очі, відкинулася на дві великі, поставлені за її спиною сторч подушки. Очі в неї безколірні, тьмяні, байдужі, вони ледь засвічувалися тільки тоді, коли вона дивилася на дочку. Параска Юхимівна згасала. Смерть наближалася до неї тихо, непомітно, лише вона чула її ходу, в неї вже розпочалося таємне єднання з тими, кого живі не бачать. Повіки підвелися на мить. — Він закінчує аспірантуру і дисертацію, його залишать у Києві, а якщо й пошлють, то в якесь велике місто. Інакше тебе запроторять у якусь Зателепівку.

— Мамо, я вже рік зустрічаюся з Ігорем.

Її голос лунав тихо, але переконливо:

— Мало з ким ми зустрічаємось. А тут — ціле життя… — Повіки підвелися трохи вище. Жовтава блідість обійняла все її обличчя. — Я, Діно, раджу не тільки через те, що Борис — перспективний. Ми знаємо його, він хорошого роду, й сам добрий, не обідить тебе. — І знову приплющила очі. Й вже зовсім тихо: — Він тобі пропонував одружитись?

— Щоб так прямо — то ні. Казав, що хоче, щоб ми завжди були разом.

— От і скажи йому саме це.

Параска Юхимівна знову заплющила очі.

Обличчя Параски Юхимівни було бліде, виснажене, безживне, останні фарби життя полишили його.