Юрій Мушкетик - Гетьман, син гетьмана

…Вони стояли перед Самойловичем обхльостані, мокрі, стомлені, переповідали про чигиринські бої й передали прохання обложених козаків та ратників швидше прийти на поміч, бо далі триматись несила. Самойлович пішов до Ромадановського, й порішили на ранок вдарити на лівий турецький фланг.

Але турки бою не прийняли, полишивши важкі, громіздкі вози, відійшли за річку Інгул. Самойлович і Ромадановський залишили в Чигирині велику козацьку залогу й трохи московського війська, переправились через Дніпро й потягли по своїх домівках.

Турецько-татарський відхід був чорний: Сірко з козаками спалили міст через Буг, переправа була важкою, надто з пораненими, й чимало турків погинуло.

У Стамбулі на візира та Ібрагім-пашу чекала кара. На Юрія султанська немилість не впала, йому була декларована повна султанська ласка, запропоновано жити в Немирові, яко в своїй столиці (увесь правобережний край був під турком), але Юрій оселився в Сороках і писав звідти до козаків звабливі листи, збирав військо. Писали до нього з Варшави. Аж тепер схаменулися ляхи, козаки завжди були їм тарчею-захистом, заступали їх від татар та турків, і вони могли собі солодко бенкетувати у Варшаві та Кракові й по інших містах, споживати мальвазію та білих панянок. Вони слали до козаків слізні листи, обіцяючи їм медовії й молочнії річки, свободу та щасливе життя.

Юрій сидів у наметі біля ведмедика з медом, який стояв на маленькому похідному столику, поруч ведмедика горіла велика товста свічка з лою та також стояв кухоль. Ще одна свічка — тоненька — мерехтіла в дальньому кутку намету. Хмельниченко сидів похмурий, замислений. Вилога намету відхилилася, увійшов писар, вів за руку якусь дівчину. Вона ніби й не впиралася, але ступала несміливо. Це була маркітантка.

— Ваша честь, я привів ось цю дівчину розвіяти нудьгу. Вона дуже гарно співає. — І шепотів їй на вухо: — Ти можеш тут добре заробити. — Й вийшов з намету.

Юрій підвів голову. Дівчина гарна. Рум’янці на щоках, плисові брови, рівна станом, великі перса. Видно, сором’язлива.

Юрій підвівся, став навпроти.

— Які ж пісні ти знаєш?

— Всілякі, — й потупила очі. — Найбільше про любов.

Юрій посміхнувся.

— А що ж таке любов? Яка вона?

— А я навчу.

— Як?

— А ось так.

І раптом з усіх сил дмухнула, свічка погасла. Намет оповила темрява. Світло від маленької свічечки сюди не сягало. Враз Юрій відчув на своїй шиї гарячу руку, він сам не стямився, як обхопив дівчину за стан, притиснув до себе. Та й вона притислася, мовби влипла в нього. Перса вперлися в груди, вони дратували, вони лоскотали. І він уже ловив їх, мацав, м’яв. Його обсипало жаром, він затремтів, немов від стужі. Він їх гладив, м’яв, а тоді пірнув рукою у розріз сорочки-кофтини, намагаючись сягнути голих персів. І він сягнув. Накрив долонею, і в цю мить відчув, що її рука — в його шароварах, і не тільки в шароварах, а бере… бере його найсокровеннішу річ. Він запалав, застогнав. І будь-яка сором’язливість відлетіла від нього, й він сказав:

— Нащо ти збурюєш солов’я. Він і так збурений.

Вона прошепотіла у вухо:

— Бачу, а зараз і попробую. — Й підштовхнула його до похідного ліжка, застеленого кожухом.

І вона — пробувала. І він також, після першого, не зовсім вдалого разу — вдруге, втретє, вчетверте. Він уже не відпустив її до самого ранку. І раював, і спалахував, й мовби кудись провалювався, а потім злітав знову.

Ранком він зняв з мізинця кільце з коштовним каменем і одягнув їй на палець. А тоді дав жменю золотих, вона заховала їх у якусь потайну кишеньку в спідниці. Він розплачувався за чудесну ніч, за те, що відчув себе справжнім чоловіком, мужчиною, що спізнав те, про що тільки мріяв.

…З того дня Хмельниченко, як то кажуть, пустився берега. Були інші легковажні дівчата з обозу, були молодиці, були старші, були вдовиці — він був неперебірливий, він мовби намагався надолужити те, чого не мав раніше. Любовне полум’я підсилював оковитою, медами, заморськими винами. І так втягнувся, що вже не міг без них.

…А по обіді гомонів про щастя з Олельком.

— Ніхто не відає, що воно таке, щастя, — сказав.

— Щастя — це жити в своїй хаті, ростити дітей, орати свою ниву…

Не мав дітей, не знав, що воно таке.

— У кожного своє щастя, — мовив Хмельниченко.

— Правда. У одного — слава, в іншого — друзі, ще в іншого — багатство.

— Ти забув про одне.

— Про що?

— Про любов.

— Химерна це птиця, вашмосте. Іноді вона ширяє високо-високо, іноді летить понад землею. А ще: пістрява вона, пишна, а потім те яскраве пір’я облітає.