Юрій Мушкетик - Гетьман, син гетьмана

По тому сидів серед широкого двору. З низеньких дверей, з підземелля виводили невільників — українських — і приводили з робіт — з саду, з конюшні, ставили перед ним, паша казав, а товмач перекладав: знають вони, що перед ними гетьман Хмельницький, чи хочуть на Україну, в його військо, в його почет; невільники тратились, міркували: хоч як би там було, але це ж на Україну, побачать свій край, а може, вдасться й утекти, перебігти. Тільки один, з блискучими очима, довгими вусами сказав: це ж йти з турками, ворогами Христа, ворогами батьківщини — не піду. Його скарали. А всіх інших — їх було більше сотні — поголили, нагодували, одягли в козацький одяг, вишикували в козацький стрій з шаблями й прапорцями на списах. І вони пішли в похід за Хмельниченком.

…Військо пливло плавом. Вкрило степ до обрію. Йшло воно під Марсовою зорею, вночі зірки креслили небо, захід полум’янів, степ столочили до тирла, Юрій намагався їхати не в тумульті — трохи збоку. Одного разу з балки вибіг табун дроф, вовча зграя втікала, щулячи вуха, лунала чужа, вже дещо зрозуміла, турецька мова й мова татарська, йшли коні з довгими вухами, йшли дивовижні верблюди, везли гармати важкого заряду й гарби та кочі, повні всілякого начиння. Купами комашилися татари, зарізавши присталого коня, ще майже з живого пили з шиї димучу кров, кості валялися по дорозі, й не знати, вже чиї — людські чи звірів. Переправились через Дністер, далі через Буг — переправа була на човнах, а човни на якорях. Іржали коні, ревіли верблюди, верещали чауші, віддаючи команди. Вітер зривав з-під кінських та верблюжих копит розворушений пісок, боляче сік обличчя.

Врешті з піщаних горбів Юрій побачив Чигирин. І серце зайшлося, й стиснуло горло, враз постало перед ним минуле й обпекло терпкими споминами. Турки ставили на горбах великі намети — насамперед для візира і для паші, — поставлено намета і йому. Заходила ніч, вони скакали попереду на конях, роздивлялися. І вже тягли гармати та мортири, й несли коші з ядрами, а великі ядра просто котили. Копали шанці, насипали бурти землі для гармат. Наступного ранку в наметі візира була якась спішна рада. Турки впіймали козака й вивідали, що на виручку обложеним йдуть козаки гетьмана Самойловича, ратники воєводи Ромадановського з калмиками, воєвода Бутурлін і князь Голіцин з особливим московським військом. Це оповів Юрію паша, сидячи на високім барабані біля намета. Гармати почали обстріл Чигирина. Величезні, пудові ядра, лишаючи димні сліди, летіли до міста й били у високу кам’яну скелю. На ній стояли москалі, козакам лишили нижнє місто, ті стояли на стінах.

— Цей похід — славетний, — казав паша, обсмоктуючи рожевого персика. — Нарешті ми скураємо Русь. Буде вона, себто Україна, нашою провінцією, а ти будеш над нею гетьманом, нашим вірним васалом. І підемо далі, до Москви й до Крижаного моря. Й Азов буде наш. А Москва нехай іде в свою холодну Сибір.

Юрій думав про те, що кілька літ перед тим Ромадановський з Самойловичем оступали Чигирин з гетьманом Дорошенком, і засипали його ядрами, й штурмували безугавно, й зламали зуби. І погинуло люду з обох сторін незлічимо. І тоді приїхав до Дорошенка Сірко й сказав: «Про Самойловича кобзарі погані пісні співають. А це вже, Петре, почали й про тебе. Чи варта булава стількох животів людських». І Дорошенко похнюпився й віддав булаву Сіркові, щоб той заховав її на Січі до кращого часу, а решту клейнодів віддав Самойловичу й передався сам. І поселили його в містечку Сосниці, й сидів він там, немов той сокіл з обтятими крилами.

Юрій сказав про це паші.

— А що як і тепер Чигирин вистоїть. Міцна це фортеця, я знаю, я в ній жив. І стоїть вона у важкоздобутнім місці.

— У нас гармати найважчого заряду. І наші спахії муштровані, до бою вельми вдатні. Здобудемо цей Чигирин, астрологи наші по зірках це прочитали, погріємося на головешках.

Останнє не потішило Юрія. Його душа бралася жаром. Але не жаром звитяги, не жаром перемоги, а жаром тривоги, сумнівів. Почував, що тут повинна вирішитися його доля. Яка вона щербата в нього. Як мало було в нього радості, як багато страху й ненависті. Тільки вона, ненависть, вічна, радість минає, гордість гасне, а ненависть палає. Вона в нього й до Москви, й до Варшави, й до Стамбула, до оцих пихатих турків у аршинних шапках. Он як шмаляють по фортеці, он як ладуються в строї! І як так сталося, що він опинився тут? Хіба він винний? З усіх сторін облягли, не давали дихнути.

А за пашею стоїть причмелений дервіш у химерному картатому строї, з якоюсь хламидою на шиї, з чорними корінцями в руках — ворожить-провіщає грімку перемогу турецькому війську.