Юрій Мушкетик - Гетьман, син гетьмана

Юрію Хмельницькому доповіли про це під час розмови з Тукальським. І він враз спалахнув, наказав збирати козаків, начепив уже не іграшкову, а справжню шаблю — важку карателю — й послав Олелька в степ до татар. Орда під проводом султанів Селім-Гірея та Махмет-Гірея кочувала неподалік й знялася враз, прилетіла. Дорогою понад Тясмином пішли на Черкаси. Проте Преклонський не легковажив, виставив вартових, і вони доповіли про орду. Московіти знялися й кинулися до втечі. Сомкові козаки й орда — за ними.

Татари мчали попереду. Дикі коні, дикий біг, дикі люди… У кожного по два коні, в бігові пересідають з одного на другого. Де вже козакам збігти з ними, де вже ратникам втекти від них. Втікали й не знали куди. Задніх вже рубали татари. Добігли до Бужина. Попереду клекотів Дніпро. Й тут сталося те, що було кілька днів перед цим. Ратники стрибали в воду, але в своїх довгих каптанах, у постолах одразу йшли на дно, деякі роздягались, пливли.

Блискотіли татарські шаблі, іржали коні, лунали людські хрипи й крики, бахкали постріли. По той бік, навпроти, стояв Ромадановський з рештою війська. Він наказав встановити гармати й стріляти по татарах. Але там перемішалися і татари, й ратники, і козаки. А ядра не відрізняють своїх від чужих. Дим несло понад плесом, угору, трупи пливли по воді вниз, з фальконетів ядра не долітали до того берега, вражали у воді своїх. Юрій сидів на коневі далеко позаду, на високому горбі, й думав, яка непостійна, зрадлива дівка фортуна: нещодавно майже на цьому самому місці тішила одних і попирала інших, тепер навпаки.

— Треба б зупинити татар, — мовив до Гуляницького. — Люди ж…

— Як зупиниш! — стиснув у кулаку чорну, як ніч, бороду.

Припікало сонце. Юрій розстібнув дротяну сорочку. Знявся вітер, мовби його розбудили гарматним гуркотом. Гудів ліс за спиною. Тривожно кричало вороння. Тільки лелеки крутили високо вгорі своє вічне колесо, байдужі до людських пристрастей, бід і смертей.

Ромадановський, бачачи погром свого війська і боячись, щоб татари не переправились і не напали на нього, від’їхав від Дніпра і пустився навтьоки. Але татари таки переправилися, для них це було нескладно: накошений шаблею сніп очерету, міцно стягнутий — у татарина біля сідла пучок сиром’ятного реміння, щоб в’язати полонених, — припнутий коневі до хвоста, а сам тримається за гриву й перепливає річку. Татари нагнали Ромадановського на переправі через Сулу й дощенту його погромили. Воєвода з недобитками втікав до Лубен.

Олелько блукав панським подвір’ям. Ось перелаз, біля якого вони стояли з Килинкою, ось верби, де він ніжно взяв її за руку, отам у саду рвав вишні для неї. Серце заходилось, серце плакало, скніло. Несторові сказали, що пан Чолманський продав Килинку польським жовнірам на виграшку — у їхній польовий гарем. Там гибіє багато дівчат, хоч є й такі, які пішли туди з доброї волі. Олелько рвонув до панських покоїв, але йому сказали, що пан поїхав з жовнірами, що він у їхньому війську. Серце Олелькові обкипіло люттю, він тут же поклявся помститися пану Чолманському, знайти його хоч і в пеклі.

…Обіперся руками на тин, і тин під ним затріщав, лозини кришилися в порох. І кришилися його мрії.

Юрієм оволоділо бажання діянь. Він зібрав усе військо, скільки міг, і повів його вгору вздовж Дніпра. Буйно клекотіла річка, буйно вставали кручі на її березі, й буйно було на душі в гетьмана. Він ішов на Київ. Сподівався, що кияни, знаючи про розгром Ромадановського, піднімуться, виженуть москалів і відчинять йому ворота. Зустрінуть так, як зустрічали його батька після Збаразької перемоги. Шалена думка, шалена мрія. Не відчинили, не зустріли.

Палало літо, пливли над головою хмари, наливались червінню, вони пливли важко, грізно, осоки по берегах стали бронзовими — нежаром, земля пересохла, кінські підкови дзвеніли, наче по бруку. Жита ще встигли налитися, хилили додолу стиглий колос, на якому гойдалися золотисті кузьки. І ці жита, й ці кузьки такі милі з дитинства, так тонко тиснуть серце, ділять його світ на той — з батьком і матір’ю, й на цей — з гарматами й вогнем, з недовірою і ненавистю.

Він стояв у полі, дивився на вежі, гармати на них, золоті церковні бані, над якими кружляли голуби, і його серце повнилося злістю й туском. Так простояв три дні. Втрачав віру, втрачав дух, бо дух опирається на діяння, а їх не було. І він рушив далі. Куди — не знав сам. Оминув Київ, виїхав на Оболонь, по якій дзюркотіли в Почайну бистрі мілкі струмки, виїхали на луг, лугом попід Луковим озером з’їхав на гору, й перед ним широко розчахнувся світ, а просто на нього весело й дужо мчала свої води Десна. Мчала од віку в Дніпро, річку його народу, його надій, його розчарувань, його краху. Річку, яка тече в жилах народу, без якої його немає.