Юрій Мушкетик - Гетьман, син гетьмана

На березі, біля самого поля битви, переможці справляли бенкет. Мертві їм не заважали. Сомко наказав привезти кілька барил горілки, медовухи і вина — золотого токаю, янтарного хересу для князя і офіцерів, він могоричив своїх козаків і золотаренкових, і москалів, і знав, для чого це робить. До рябого намету, біля якого сидів на сідлі Ромадановський — той не захотів бенкетувати в наметі, картина побоїська радувала його око, — підвели полонених козаків — тих, які не захотіли здатися й відбивалися разом з німцями. Попереду стояв літній козак з чорним, закуреним димом обличчям, з обвислими вусами, без шапки, з ріденьким розтріпаним оселедцем.

— Одбивався до останнього. Зарубав двоє наших, — доповів ратник з білою перев’яззю на руці.

Сухе, різьблене, палене злістю обличчя воєводи вигострилося ще дужче. Він махнув рукою:

— Розстріляти.

— Пане старший, — звернувся до нього козак, — прошу вашої милості: накажіть мене не розстрілювати, а посадити на палю. Мій дід помер на палі, мій батько помер на палі, нехай я буду з ними.

Ромадановський здивовано кліпнув очима, його довге мужнє обличчя з короткою рудуватою бородою й короткими вусами ще дуже видовжилося:

— Ну що ж, як сам просить, зробіть йому таку ласку, — й засміявся. — Ми люди добрі.

Козак прожив на палі два дні.

Другим був козак з відрубаною правою рукою, лівою він затискав рану. Козак не просився, не стогнав, тільки закусив нижню губу й змружив з болю очі.

— Розстріляти.

Козака повели вбік, він похитнувся, сів на горбок, впав і втратив свідомість. Його дострелили. Решту постріляли біля води серед мертвих тіл. Одному, потаємному вивідникові, викрутили буравом очі.

Козаки пили. Гірко пили, запивали свою біду, свою недолю, запивали свою вину, що вбивали своїх братів за чужі вигоди. Сомко пив з посрібленого рога. Він тільки надпив і, коли ніхто не бачив, опустив ріг та вилив горілку в траву. Він хотів бути тверезим. Пригрівало сонце, Ромадановський пішов у намет. Там лунали вигуки, голосне московське «ура», запозичене в монголів і яке в них означає «смерть». Бенкетував і єпископ Мефодій, колишній ніжинський протопіп. Він не одходив од воєводи, з яким перебував у конфіденції й приязні, нашіптував йому на вухо, направив його.

— Козаки тут почварні, бунтівливі, — сказав Ромадановський. — Надто старшина. Вони свого правлять. Вони хочуть самі панувати.

— У своїй землі… — несамохіть вирвалося в Мефодія. — І так, ваша правда, княже: вони несуть у серці бунт. Зате чернь тутешня смирна, до царя уклінна.

— Бо сподівається, що її звільнять від податей, від панщини. А то не так… Чернь має слугувати господам.

— Знаю, знаю, — жував бороду Мефодій. — Але того їй поки що казати не можна. Поб’ємо козаків — тоді. Нехай вірять. Ви ж бачите, які ці старшини, хоча б і Сомко, та й Золотаренко. Допинаються своїх давнин.

— Не давати їм того. Є одні закони — їх царської величності, московські. Усі повинні за ними жити. Й буде так. Повоюємо Константинополь…

«Ну, до того дуже далеко», — подумав Мефодій, а вголос:

— А спершу упокоримо Малоросію й знесемо Польщу.

— Меч — наша правда.

Перечекавши якийсь час, Сомко взяв два роги, наповнив їх трунком і пішов до московського намету. Там стояв гомін, парували страви, хрумтіли кісточки на міцних зубах, терпко пахла солодка мальвазія.

— Ваша вельможносте, — подав один ріг Ромадановському, — я хочу, щоб ми випили за перемогу. Це — німецька горілка, настояна на наших малоросійських травах. Такої ви ще не пили. За перемогу!

В очах Ромадановського погорда й ласка.

— Ура! — ревнули московські офіцери.

Офіцери гомоніли, кожен вихвалявся своєю звитягою, й тоді Сомко мовив упівголоса:

— Ваша вельможносте, саме час зробити вибори гетьмана. Тут майже всі малоросійські полки, всі, які вірні його царській пресвітлій величності, та й добре це зробити після перемоги.

Сомко сподівався, що виберуть його. Він щедро могоричив козаків горілкою, вони бачили, як він ішов у бій попереду всіх, немало золотаренківців віншували його, треба не проґавити таку нагоду. Скільки вже він буде наказним. Але тут зірвався Мефодій.

— Не можна зараз робити вибори. Треба запитати його величності. — Мефодій не хотів, щоб обрали гетьманом ні Сомка, ні Васюту (Золотаренка), він уже все владнав з Брюховецьким, той відкопав частину скарбу Богдана Хмельницького й віддав Мефодію.

Тут Брюховецького не було.

— Його царська величність дозволив вибори, — ледве стримуючись, мовив Сомко.