Юрій Мушкетик - Гетьман, син гетьмана

Вітер од дороги зносив пилюку в правий бік, і гетьман їхав з лівого боку війська, вітер розвівав за його плечима бурку, як крило підбитого ворона. Під копитами слався пастівник: пощипана трава, тут і там коров’ячі млинці, сполохані чаєчки-чубарочки над головою. І враз попереду почувся крик — дитячий плач. Кінь зупинився. Далі були городи. Просто перед ним в розпрузі лежала затушкана в кожушину дитина й розривалася від плачу. А потім повела очицями, побачила гетьмана й раптом усміхнулася. І диво — та усмішка прокотилася по Юрієвому серцю сонячним клубочком. І враз зринула дика невідповідність дитячої усмішки й того, куди він їхав, — війни. З городу бігла молодиця, вхопила дитину, відвертаючись, приклала до грудей. І знову Юрію замлоїло під серцем від білої груді молодиці. А молодиця заторохтіла:

— Ой, треба додому, у мене там ще двоє, і вівці прийдуть. — Може, боялася козаків.

— А де твій чоловік? — запитав Юрій.

— А там, — якось непевно махнула рукою, — де всі. — І Юрій зрозумів, що «там» — це у війську, очевидно, в Переяславі.

Сомко з військом вийшов назустріч чигиринцям, але, довідавшись про силу, яка йде на нього, наказав трубити ретирду — відхід. Вернувся й зачинився у місті. Місто обклали півколом, козаки копали окопи на випадок ворожої вилазки; оце слово «ворожої» відлунило гіркотою в гетьмановій душі: козаки — вороги козакам, Чигирин — ворог Переяславу.

Юрій ішов попід окопами, вдивлявся в місто, воно було зовсім близько — за банкетами й палісадом зводились мури міста. Козаки вже витягали на окопи гармати важкого заряду, опробовували їх: гримнули серпантини, ятруби — але ядра долетіли тільки до валу. Почали насипати бурти землі перед окопами. Плели з лози гуляй-городки. Туди носили луб’янки з порохом і ядрами. Юрій пішов далі, козаки шикували вози, ставили намети, кілька піхотинців уже варили юшку — якимось чином вловили риби при переправі, варили в дерев’яному відрі: розжарювали в багатті каміння й кидали у відро — юшка кипіла.

— Пане гетьмане, сідайте до юхи, — сказав літній козак з підсмаленими вусами.

Юрій завагався — хотілося показати себе простецьким і чогось було соромно.

— Нащо йому твоя юшка, — буркнув козак з темним циганським лицем. — У нього ковбаса на смальці.

Юрій пішов.

Ще до вечора хоронили чигиринського сотенного хорунжого, він надто наблизився до валу, а під валом у фосі — рові сиділо кілька переяславців і влучили. Ховали тут же, в таборі, під дикою грушкою. Поклали йому кварту горілки доброї, пінної, кисет тютюну турецького, люльку, шаблю. Ця перша смерть засмутила всіх.

Юрій притомився, рано ліг спати. Йому снилися півні з червоними і синіми хвостами, вони ходили по валу, козаки в них цілили й не могли влучити. Прокинувся від гарячого шепоту:

— Пане гетьмане, пане гетьмане.

Сів на похідному ліжку. При світлі маленької непогашеної свічі в кінці намету впізнав Олелька. Химерно біліла повішена на мотузці власна Юрієва батистова сорочка.

— Там пан ге… — осікся Олелько, хотів сказати «гетьман», однак не сказав, перекусив слово, — полковник переяславський, ваш дядько, хоче з вами мати конфіденцію на греблі.

Йти Юрієві не хотілося. Але, може, Сомко хоче сказати йому щось добре.

— Ви йдіть по греблі, — казав Олелько вже надворі, — а я попід греблею за вами, про всяк випадок. Стану за вербою.

Юрій йому нічого не відказав. Йшов табором. Тут і там горіла в барильцях смола — освітлювала табір. Військо спало. Так сплять тільки люди, які не знають, чи завтра доживуть до вечора. Спали на возах, під возами, попідкладавши під голови сідла, в наметах.

У відтулену вилогу було видно: в цьому наметі ще не спали — грали в кості. Стояла тиша. Принишкли верби, росяна мадь впала на землю. З великого намету долинав голос священика — козаки сповідались перед завтрашнім боєм, а тоді заспівали канта. У місті, в фортеці, подекуди світилися вікна. Там не спали. Чи бенкетували, чи готувалися до відсічі. З бастіону аж сюди долітали голоси — то гомоніла варта. Олелько тихо йшов за гетьманом. Він думав про те, коли б швидше скінчилася ця веремія і він вернувся додому, до Килинки. Як там вона? Не забула його? Певно, не забула.

І згадувалося йому: Олелько отакий — і кабешний, і дженджуристий, а тратився перед Килинкою, не вона перед ним, а він перед нею, вона вловлювала його цноту й зачіпала словом, а він шарівся перед нею. Килинка пустотлива і весела.

Зустрілися, як і колись, біля млина. Сомко курив затиснуту в кулаці люльку. Слабенький відсвіт спалахував на його демонськи красивому обличчі. Простягнув руку. Юрій слабенько потиснув.