Юрій Мушкетик - Гетьман, син гетьмана

— І не нудно вам оце цілий день сидіти над водою? — запитав.

— Не нудно. Вода біжить і змиває все чорне з душі й мислей. Усі недобрі думки — про світ, про життя, про клопоти, а найперше — про смерть, — охоче говорив дідок. — Оце посидиш і ніби прояснишся увесь. А потім прийдеш додому, принесеш з десяток пліточок і окунців, невістка посмажить їх або зварить юшку, а внучата такі охочі до юшки. Вимотають мисочку і гукають: «Сце, сце», і невістка біжить з горщиком. А мені так ловко на душі, і так вони вдячно дивляться на діда.

Юрій сумно подумав, що на нього нікому вдячно дивитися. І ні з ким йому сісти поговорити ладком про мирське, про життя, про світ. Якщо сказати правду: за цей час молитви добряче остирились йому. Він зрозумів, що нітрохи не наблизився до Бога, не набрав у душу тихої святості, навпаки, вона щодалі дужче бунтує, поривається до діянь.

Юрій таки довгенько посидів при річці. Над головою пурхала маленька червоногруда пташка-коноплянка, десь далеко тоскно скрипів журавель, хлюпала біля ніг річка. Дідок упіймав чималу рибину й радів, як дитина. І Юрій подумав, як іноді людині треба мало, щоб наповнити душу радістю, а іноді не наповнити її й від незліченних багатств, від найбільших успіхів. Як ішов повз пасіку назад, пасічник врізав йому стільникового меду, поклавши його на листок лопуха. Біля свого покою-келії побачив схилену на лавочці постать: Тукальський приїхав провідати його. А може, не просто провідати: нещодавно приїздив до нього, щоб разом їхати до Білої Церкви — обирати митрополита. Там був і король Ян-Казимир. З’їхалось чимало білого й чорного духовенства, висунули кілька претендентів, але король всіх їх відхилив і раптом запропонував обрати митрополитом його, Юрія.

Юрій спершу розгубився, а потім рішуче запротестував, навіть гаразд не знаючи чого, либонь щось йому підказувало, що він не назавжди розпрощався зі світським життям, що може йому ще треба буде пройти по кам’яних, тернистих дорогах життя. Так тоді й не обрали митрополита. Але тепер Юрій знав, що Тукальський приїхав до нього щодо цього. Тукальський твердий у вірі й твердий у мислях. Віра — це дух, несхитність душі, тільки хто зна, чи вистоїть його душа в цій колотнечі. Гомоніли приязно. Тукальський розповів, як урядує новий гетьман Тетеря. Урядує кепсько, дозволив панам вернутися в маєтки — він, Юрій, не дозволяв, — мається як великий пан, суворий, крутий з простим людом. Тукальський розповів докладно й про те, про що Юрій вже знав: про обрання на лівому березі Брюховецького, про те, що він з Мефодієм обмовив Сомка, буцімто той хотів стати гетьманом на Гадяцьких пактах, про які Москва й слухати не хотіла, й про стинання в Борзні голів Сомкові, Золотаренку, чернігівському Силичу й ще багатьом старшинам. Юрій слухав зі скрижанілим серцем, дві великі сльозини скотилися йому з очей. Адже Сомко — близький родич і рідний Україні чоловік, а ще він знав його розум, його твердість, його розважливість, ну як вони тоді не дійшли згоди на греблі в Переяславі? А як могли дійти, в кожного за спиною стояла чорна тінь, приставивши до потилиці пістоля. Не менш прикро вразила Юрія в серце звістка про смерть Виговського, від Польщі, розумів: гинуть, гинуть кращі сини України, лишається непотріб. Тукальський оповів і про польський похід на Україну, як оминали добре укріплені міста, як дійшли аж до Глухова, й Глухів не скурали, стільки штурмів, стільки підкопів — і все марно. З люті, з розпуки розстріляли славетного лицаря Богуна, який не хотів допомагати ляхам взяти Глухів. А тоді підійшли з військом Брюховецький і Ромадановський, і поляки кинулися навтьоки. І всі разом чинили помсту над народом: Брюховецький спалив Чернігів, Чарнецький, вкотре, Ставище, а Ромадановський з військом прийшов у Лохвицю. Ратні московські люди почали грабувати, підпалили Лохвицю, Ромадановський ледве сам вихопився живий, а тоді кричав: «Блядські сини, злодюги, в кров, печінку мать, ви й мене спалите, хіба можна вас кудись пускать!» Неначе обшарпані оскаженілі вовки гасали по Україні та Білорусії, рвали, кусали, гарчали один на одного й знову кидалися рвати.

Так воювали разом російські ратники й українські козаки, така була поміж ними дружба. Чи не найкраще передає її невідомий нам літописець, автор «Історії Русів»: «Козаки тії, будучи в походах разом зі стрільцями та сагайдачниками російськими, терпіли од тих солдатів часті та дошкульні глузування за те, що голять свої голови. Солдати тії, бувши ще тоді в сірячинах та в личаних постолах, неголені і в бородах, себто в усій мужичій образині, були, одначе, про себе незрозуміло високої думки і мали якийсь паскудний звичай давати всім народам презирливі прізвиська, як-от: полячішки, татарішки і так далі. За тим дивним звичаєм взивали вони козаків „чубами“ та „хохлами“, а іноді й „безмозкими хохлами“, а ті сердилися за те, зводили з ними часті сварки та бійки, а врешті нажили непримиренну ворожнечу і дихали до них повсякчасно огидою». (А пізніше називали всіх чурками, творили анекдоти про вірменів, чукчів, хохлів. — Ю. М .)