Марко Вовчок - Кармелюк

Говорить Кармель до своєї неньки: «Хочу я, нене, одружитися, хочу взяти за себе наймичку Марусю!»

Мати почала його вговоряти й прохати: «Не женися ти, мій соколе, на тій Марусі! Не бери, мій сину, наймичку! Візьми ти краще багату жінку!»

— Нене! Нене! — промовив Кармель, а сам так ввесь і затрусивсь, і затрепехавсь. — Чи ж ти мені не рідная мати?

Старенька злякалась його обличчя й виду: «Оженися, любенький, оженися з нею! Коли вже вона тобі така мила, то й мені теж буде дорогою невісткою!»

І оженивсь Кармель з наймичкою Марусею.

Перший рік, одружившись, Кармель був зовсім поправився: суму того не було й віди, жінка в його пишнілась, як пишна рожа, й жили вони з нею, як риба з водою. Народилася дочка в їх, усе в господі велося добре, й стара Кармелиха казала, дякуючи господові, що кращої вже долі ні діткам, ані собі не жадає вона.

Коли оце ж знов засумував Кармель. Засумував та й засумував. Знов почав з хати втікати, блукати на самоті, знов почав блідніти й зітхати.

З чого те лихо повернулося? Звідки нагналося? Чи ж не був він щасливий, і коханий, і на все довольний?

До чого ж ще гнати? Чого жадати?

Отож, власне, одного разу сиділи вони усі вкупі ввечері, по роботі, тоді, знаєте, як вже усе стихне, сонечко вже запало за зелений гай і от нахватиться перва зірочка; тоді, як чоловік, потомлений денною потомою, одпочиває й обіймають його думки та гадки, і чує він істніш свою кривду чи правду, вживає лучче своє щастя або безталання — тоді сиділи оце вони усі вкупі і дивилися такеньки начеб, справді, не прибирали вже собі чого пожадати, навіть дитинка маленька нічого, здається, не жадала собі у забавку, бо, сидячи тихесенько між ними, тільки всміхалося рожевими устоньками та блискотіло ясними віченьками: чого справді було ще жадати собі? Коли ж разом якась думка замутила й засмутила Кармеля, наче злякала, наче світ йому зав’язала. Весь він змінивсь, наче переродивсь, і вийшов з хати, каже: «Душно мені щось, піду трохи». Мати стара потурбувалася, чи не хворість яка викидається. Він її заспокоїв: «Ні, ненько, я здужаю». Вірна дружина очима любими питалася його — він на одвіт пригорнув її міцненько.

Пізно він повернувся до хати своєї — вже й місяць і зорі сяяли в небі, усе село поснуло; спала дочка його маленька, спала стара мати, не заснула тільки молодая його дружина; вона стояла на хатньому порозі й дожидала й виглядала його, стріла й пригорнулася, начеб запиталася: чи не треба її життя або смерті, її напасті чи розкоші?

— Марусе кохана! — каже він, пригортаючи її — Марусе кохана! Я не зношу людського лиха й вбожества! Я мушу тому запобігти! Я хочу поправити се биття!

Та й став думати, думати та гадати, гадати та тужити.

Стара мати кидається тудою й сюдою, шукає ліків, з усіма радиться та плаче, біжить оце до лікарки, то знов поспішається до знахарки: син в’яне! син нудиться! Зовсім старенька з сили вибилася, з журби та з тривоги зовсім тям свій розгубила.

Молода дружина Кармелева не кличе знахарок ані лікарок, не радиться нікого, не скаржиться нікому, що в неї там на серці й на душі — потаюває вона про себе, мовчить, нікому не каже. Тільки рум’янці зникли в неї з личенька, пісні її змовкли, і очі хороші осмутніли.

Подумати б людям, що в Кармеля з жінкою щось негаразд, так ні ж бо: глянути на їх, то й сліпі ж зобачать, яке вірне, незмінне тут кохання, яка порада і приязнь добра. Господарство в їх теж у гаразді… І балакали люди добрі про Кармеля, що зовсім він щасливий чоловік — чого б то ще йому треба? Усім його бог втішив, усім одарив — чого б то ще справді треба! Зовсім він щасливий! З свого щастячка попсувавсь, вередує, да от себе дурить і людей дивить! Інші то і в вічі Кармелеві дорікали тими словами. Кармель нічого не одказував — ходив він часом дні цілісінькі, не промовляючи ні до кого словечка, скорбіючи та сумуючи, а часом несподівано чувсь його голос, пісня, немов клич який…