Софія Парфанович: Такий він був...

Так проминуло декілька днів. Голод ставав щораз дошкульніший. Він і примусив Фіка покинути нору і шукати будь-яких харчів.

Він знову пішов у напрямі до дому господарів. Пам’ятав, що кухонні відпадки вони викидали до скрині, яка стояла на подвір’ї. Але, крім попелу, паперів та сміття, не було там нічого їстівного. Нова хвиля жалю-туги огорнула Фіка, і він завив протяжно й глухо.

З хати ніхто не вийшов.

Перед ніччю Фік знайшов серед відпадків у якомусь кутку окраєць спліснілого хліба. Але це не заспокоїло голоду. Навпаки, ще загострило його. Тож шукав далі по смітниках.

Треба знати, що в ту пору людям не легко було за харчі. Картоплю варили в лушпині. Так само й іншу городовину. Тож Фік вигрібав в одному чи другому смітнику зварене лушпиння, рідко коли кістку, і, хоч у господарів ніколи не пробував нічого такого, поїдав усе з жадобою. Запивши водою, вертався до своєї нори. І знову спав.

Так минали дні, тижні, місяці… Майже щодня пес заходив під хату господарів, обнюхував її і наслухував голосів. Мабуть, його розум не міг погодитися з тим, що хтось забрав його господарів,

Що він, їхній вірний улюбленець, вже не побачить їх.

Як багато інших псів, що їм вивезли господарів, і Фік став волоцюгою. Інколи знаходив кістку, і цей убогий харч підкріплював його трохи. Часом щастило зловити мишу. За кістки приходилося не раз боротися з псами, перемагаючи слабшого або відступаючи від сильнішого противника, та ще й з болючими ранами від його зубів.

Фік схуд, а його ще недавно блискуча шерсть помервилася і забруднилася. Був ще недавно гарним, яснобронзовим, пещеним песиком з чорною латкою над лівим оком та білою зіркою на шиї. Нічого тепер не залишилося з його огрядности. Їжу знаходив щораз рідше. До того ж мороз міцнів. Вихований у людському житлі, він не зносив холоду. Разом з голодом швидко зуживав сили, бож відомо, що голод і холод — два найстрашніші вороги всього живого.

Більшу частину дня і ночі Фік спав. Може так заснув би назавжди, коли б одного вечора не прокинувся, охоплений тривогою. Інстинкт наказував йому покинути нору й рятувати життя, шукаючи якогось іншого притулку.

Останками сил поволікся за якимсь возом. І так покинув місто. Може долетів до нього знайомий запах людського житла, а може гнали його туга та голод.

Обабіч дороги розкинулись присипані снігом поля. Віз котився швидко, і знеможений Фік почав відставити від нього. Вкінці віз зник, і пес, сівши край дороги, жалібно завив. Його скарга під зимовим небом летіла у вечірній сумерк.

Опустивши вуха, рушив навмання невідомою дорогою.

Біг і біг, часом приставав і нюшив. Відкілясь долетів до нього запах диму. І ще чогось знайомого. Поволікся в тому напрямі.

Пристанув біля воріт якогось дому й заскавучав. Тонко, тужно, боляче.

Морозна ніч стояла над світом.

Пан Омелян Ставничнй виходив до школи, як надворі було ще темно. Бо була зима, і «східній час», що його ввели нові володарі, зганяв людей з ліжок на дві години раніше.

Брав з собою перекуску, не дуже ситу, прощався з дружиною, кидав погляд на сплячих дітей і швидко виходив. Потім на сходах гомоніли ще його кроки, стукали ворота і все стихало.

Але сьогодні він спинився за воротами: біля них лежав зіщулений, вихудлий, замерзлий пес. Не живий?

Омелян нахилився й доторкнувся пса. Його шкіра була холодна, і він, здавалося, не дихав.

— «Замерз! — майнула думка. — Треба викинути падаль».

Омелян взяв пса за голову, намацав пальцями живчик: серце ще билося, поволі, слабо, але билося. — «Ще живе, — подумав, — але все одно він нікому не потрібний, якийсь приблуда. Хай собі замерзає». — Потягнув пса на вулицю, щоб кинути в рів. Разом з псом увійшов у круг світла, що падало від вуличного ліхтаря. Кинув оком і застановився.

— «Яснобронзова шерсть… чорна цятка, біла зірка… Хто мав такого пса? Зараз, зараз!»

Пригадував м’який, жіночий голос: «Ти моя біла зірочко, ти моя шовкова рукавичко з чорним ґудзичком, ти моя…»

Хто це так говорив до пса ?

— «Ах, це ж Галя, дружина Дикого! Та ж то в них був пес з білою зіркою! Може це він? Але що мав би він тут робити?!»

Ці думки не дозволили Омелянові покинути замерзлу тварину. Він взяв її на руки і заніс до хати. Розказавши дружині про свої здогади, дав їй вказівки, як спробувати оживити замерзлого пса, а сам пішов до школи.

Марійка поклала пса в холодній комірці і стала розтирати його шкіру вогким холодним шматтям. Робила це обережно, бо замерзлі члени тіла крихкі й можуть зломитися. Під впливом хатнього тепла вони стали розмерзатися. В холодній купелі вони одержали свою звичайну тугість, і пес почав дихати. Він був зовсім знесилений.