Софія Парфанович: Такий він був...

Відтіля з глибин зимової ночі долітало таке ж саме виття, така ж неспокійна скарга інших псів.

— Пси передчувають нещастя, — Олена відчула неприємний холод. Він збігав тремтінням уздовж спини і, присівши десь біля серця, давив його. Вона підійшла до шафи і, вийнявши пухкий, білий шаль, накинула на себе.

— Холодно… страшно…

Пан Дикий закурив цигарку і, дивлячись у вікно, щось міркував.

— Вийду подивлюсь, що діється в містечку.

— О, прошу, не йди! Я боюся!

— Ах, це тільки непотрібна тривога! Дурна поведінка одного чи другого пса так непокоїть.

— Давніше цього не бувало. Пси передчувають нещастя. Вони попереджають людей. Фік поводиться якось дивно. Вони можуть…

Зорі перестали світити в вікно. Вони й небо відвернулись від землі, покинувши и власній долі. А на землі вили пси, віщуючи нещастя.

Тишу ночі сполохав гуркіт автомашин. Пан Дикий підійшов до вікна.

— Їдуть вантажники, багато вантажників. Та може вони везуть який військовий матеріял чи що там, — він обкинув оком сім’ю.

Олена сиділа в кріслі, закутана в шаль, і дрижала, наче від великого холоду. Хлопець клячав біля пса, стараючись заспокоїти його. Пан Дикий наслухував. Автомашини зупинились серед площі й порозділювались. Тепер уже чулося, як вони розбігалися вулицями міста.

— Роз’їхалися! — пан Дикий кинув у попільницю недокурену цигарку й заходив по хаті.

Фік дрижав щораз більше. Він то лизав Данові руку, то знову підходив до господині і, дивлячись на неї, жалібно скавучав. Але зараз після того підходив до дверей і, піднісши голову, вив.

— О, Боже, перестань, Фіку, змилуйся! Чого вони їздять вулицями міста поночі?

Перед вікнами спинилась автомашина. На сходах загомоніли кроки. В двері застукали прикладом рушниці.

— Відчиняй!

Фін з гавкотом кинувся до дверей. На порозі стояли два большевицькі вояки в ґранатових уніформах і плескатих шапках із синім денцем.

— Собирайся!

Родина Диких збилась докупи серед хати, чоловік пригорнув до себе дружину й сина, немов стараючись їх захистити. Фік підбіг до вояків з голосним гавканням.

— Пошол вон! — крикнув один і підкованим чоботом ударив собаку.

Фік підлетів у повітря й з скавулінням упав біля вікна.

— Собирайся! За двадцять хвилин маєте бути на автомашині! — Вояки стояли біля дверей з настромленими багнетами, в руці одного з них револьвер, готовий до стрілу.

— Алеж чого? Алеж куди?! — пан Дикий хотів вияснення.

Та вояки стояли мовчки. Їхні обличчя були як з каміння: байдуже непорушні. Один тільки вийняв з кишені годинник і подивився на нього.

За вікном панувала зловісна тиша, навіть пси вже не вили.

Сірий, зимовий ранок прокидався над містечком. Ще де-не-де перед домами стояли вантажні автомашини, на які докінчувано вантажити людей. Одних в тому, в чім були в хаті, в легеньких черевиках і хатньому одягу: вони не встигли чи не змогли одягнутися; інших у теплих кожухах з валізками чи рюкзаками. Жінки, чоловіки, діти. Люди стривожені, злякані. На рогах плятформ вояки з револьверами в руці.

Навантажені автомашини гуркотіли тяжко по бруках міста.

Фік лежав біля дверей і дивився на них, наче дожидаючи приходу своїх господарів. Але вони не приходили. Вони не прийшли ані вполудне, щоб нагодувати його, ані ввечері, щоб зварити харчів. Фік вив і скавулів так довго, доки не змучувався і не западав у півсон отупіння. З нього прокидався час від часу, розглядав порожню хату, ходив по кутках, обнюхував. Всюди пахнуло його господарями, його дотеперішнім життям. Але он там, біля дверей, гострий запах чужих чобіт. Обнюхуючи його, Фік їжив шерсть і гарчав. Він кидався на двері, бив об них лапами і гавкав.

Так робив не тільки Фік, так робили й інші пси містечка, що їм большевики вивезли цієї ночі господарів. Вони прийшли на ці землі й наводили свій лад.

Пізно ввечері до хати Фікових господарів прийшли нові мешканці: сім’я одного з большевиків, що вивозили тубільців. Побачивши пса, що з гарчанням кинувся на чужих, вояк прикладом рушниці вигнав його за двері. Фін злетів сходами вниз і, гнаний тривогою, вибіг на вулицю.

Ніч застала його й багато інших псів бездомними. З неба, на якому не було зірок, сіяв сніг, Фік був на вулиці. Нюхаючи сліди автомашин, він біг за ними. Автомашини збігали з вулиць на велику площу, де була школа, ратуш і тюрма. Там вони змішалися, а потім усі влились на широку дорогу, що вела на схід.

Ще якийсь час пес міг уловити слід і біг за ним. Але швидко свіжий сніг присипав сліди, і вітер розвіяв їх по пустих полях.