Андрій Кокотюха - Київські бомби

Фая лишала собі шанс.

Саме так — шанс. Подекуди в неї виривалося щось про надмірну жорстокість, яку дозволяють собі соціалісти-революціонери. Сатрапи, прислужники режиму повинні боятися, для цього на вулицях звучать постріли та рвуться бомби. Але потрібен не лише батіг, вважала Фаїна. Пряник — смачний та солодкий, і в окремих випадках вияв милосердя може спрацювати краще, ніж однакова безжальність до всіх, хто не з ними.

Фаїна Кремянська залишала собі крихітний шанс на гуманізм. Штерн вважав це власним маленьким відкриттям, навіть подумував, як би перетворити його на зброю проти самої Фані: йому часом не подобалося її надмірне, як виглядало, прагнення приймати самостійні рішення. Для неї, як і для інших, існувало лише одне слово: партійне. Доносив до них кожне таке слово він, Штерн. Отже, він, тільки він один має право вирішувати, наказувати, карати…

За цим словом завжди мимоволі тяглося оте «милувати». Проте саме до милостей Штерн не тяжів за своєю природою, презирливо іменуючи їх милостинями, яких ніколи нікому за свої роки не подавав і не просив.

Хай би там як, Фаїна лишилася на дачі. Вольф, Гірш та Малюта теж мусили повернутися туди. В останню мить Штерну чомусь перекортіло посвячувати бойову більшість у свої плани. Не знала нічого й Фаїна, все одно б не пішла. Тож поінформованим лишився Левін. У даному разі саме від нього могло виявитися найбільше користі. До того ж прогулянка на Деміївку розглядалася Штерном ще й як показова: хай Левін буде тим єдиним актором, який подивиться коротку виставу.

У світлі вчорашніх подій це могло бути корисним.

Опинившись на місці, вони завернули в найближчу вуличку, за звичкою перевіряючись. Левін мало не із заплющеними очима міг ходити по Ямській та довкіллю, навмисне вивчав київські перехідники та багато вільного часу приділяв освоєнню місця, обраного групою під чергову базу. Та на цій околиці заблудив би навіть при світлі дня. Тож тримався цибатої по­статі Штерна: він, схоже, був тут, мов риба у річці Совці.

Йшли мовчки. Коли нарешті прийшли на місце, Штерн роззирнувся, мовчазним знаком звелів Левіну обійти невеличкий будинок, до якого вони вийшли, з протилежного боку. Зробити це можна, лише подолавши доволі високий паркан, щільно збитий з міцних дощок. Левін видерся на нього кішкою, осідлав — і тільки тоді десь зовсім поруч озвалися собаки: спершу один, потім його тут же підхопив зовсім не дружний і не мелодійний гавкітливий хор.

Вікно, яке виходило у двір, світилося, Левін не переліз — звалився у двір, став навкарачки, завмер на чотирьох, дослухаючись.

Гавкіт не припинявся.

Рипнувши, прочинилися двері. На порозі виросла невисока постать, почулося:

— Кого чорт приніс?

— А ти кого чекав? — відповіла темрява голосом Штерна: він хоч скрадливо, але зовсім не ховаючись рухався від хвіртки до ґанку.

— Чорт!

— Ні, Федю, це лише я, — тепер голос Штерна звучав зов­сім близько.

Левін обережно підвівся з карачок, та на повний зріст ставати не квапився.

— Ми ж домовлялися… Чорт…

— Знову ти про чорта, Федю. Веди в дім, там про все поговоримо.

Щойно обоє зайшли, Левін стрімко перетнув невеличке подвір’я, витягуючи на ходу револьвер з кишені тужурки, далі вдавав із себе інженера-залізничника. Став до стіни впритул, наблизився скридливими кроками до вікна, що світилося, підніс руку, зігнув у лікті.

Завмер.

Зі свого місця нічого не чув із того, про що говорили в кімнаті. Чекав, чи буде так, як попереджав Штерн. Хвилини тягнулися, повзли гусінню. Потім на короткий час узагалі все довкола зупинилося, Левін чув лише власне дихання, надто голосне, як самому видавалося.

І раптом це сталося.

У вікні виринула та сама невисока постать. Гойднулася завіса з правого боку.

Пора!

Відштовхнувши себе від стіни правим плечем, Левін виріс у віконному світлі нічною примарою. Навмисне не ховався. Став так, аби чоловік, котрий збирався засмикнути завіски на вікні з обох боків, побачив його, розгледів дуло, націлене на вікно, завмер — і відступив назад. Очі Левіна не встигли звикнути до хай не надто яскравого, але все ж таки світла, коли зсередини вікно відчинилося, почувся тихий різкий голос Штерна:

— Залазь. Тихо й хутко.

Ковзнувши вужем усередину, примудрившись при цьому ще й тримати револьвер, Левін опинився в небагато обставленій кімнатці, посеред якої стояв розгублений та переляканий водночас господар — той самий Федір, робітник з пивоварні Шульца, котрий не так давно почав симпатизувати соціалістам і погодився надавати свою хату під конспіративну квартиру — одну з декількох, де могли провести безпечну зустріч та безпечну ніч товариші, подібні до Штерна.