Андрій Кокотюха - Київські бомби

— Здається, ні. Штерн завжди на ходу перевіряється. Тільки я не про те, Сергію Івановичу, — відмахнувся Чернов. — Його мої люди загубили на Хрещатику, каюся. Та інакше й бути не могло: таке почалося… Хоч ми й чекали, все ж таки Штерн ніде просто так не гуляє. До того ж — дама, схожа на Фаню Кремянську… Але як би нам не хотілося, ваше благородіє, шукати Штерна через цих «коліїв», а їх самих якимось боком пов’язувати з групою Штерна чи з ним самим навряд чи правильно-с. Це різні групи, Сергію Івановичу.

Ротмістр ще вчора був переконаний у цьому навіть більше, ніж на сто відсотків. Проте досвід підказував: якщо є бодай крихітна можливість зв’язати двох терористів в одну групу й шукати тих самих, на кого полювали раніше, не розпиляючись, — її слід перевірити. Що ж, тепер Чернов остаточно розвіяв його сумніви. Й водночас укріпив віру в те, що «коліїв» вирахувати та зловити вийде скоріше, ніж думалося. Бо складається так, що вони — самі по собі, та ще й дилетанти, не грають на публіку у ведмедів на ковзанах.

Озвучувати ці думки ротмістр не вважав за потрібне, сказав натомість:

— Штерн для нас далі важливий, Митрофане Іллічу. Якщо там справді крутилася його вірна Фаїна, якщо вона чекала на нього в центрі міста, а не сиділа з іншими, мов щур, на явці, — це вже нечисто й насторожує. Згоден?

— Так точно, Сергію Івановичу. Чого ж. Штерн учора знову пірнув, але цей карась вирине дуже скоро. Клюне там, де зірвався, кажу, як старий рибалка.

— Сплюнь, Іллічу, наврочиш. — Старший філер слухняно сплюнув, а Підвисоцький повернувся до поручника: — Слухаю вас, Григорію Павловичу.

Суярко підвівся, обсмикнув край мундира, та відразу сів — після відповідного начальницького жесту, чітко доповів, явно принісши фрази з собою:

— Про листівки, Сергію Івановичу. Ви були праві. Їх навряд чи штампували в підпільній друкарні.

— Чому?

— Український… гм… малоросійський алфавіт.

— Чимось ці алфавіти розрізняються?

— Насправді не дуже. Мови різні, тексти різні, змісти різні. Друкарський спосіб поширення. Справа в шрифті та літерах, Сергію Івановичу.

А ось на це ротмістр увагу звернути не додумався. Він збирався шукати друкарню і, враховуючи справді нову для охранки специфіку тексту й мотивацію терористів, вирахувати друкарів досить швидко, підключивши філерів Чернова. Після маленького відкриття поручника Суярка справа поверталася зовсім інакше.

— Можете пояснити?

— На словах це складно зрозуміти. Але показати можу. Я зібрав… гм… для мене підібрали різні зразки так званих національних видань, чиї редакції або були закриті на виконання урядового розпорядження, або ще діють, перебуваючи в стадії ліквідації. Таких небагато, і…

— …І ними займається інша служба, — нетерпляче перервав поручника ротмістр. — Зараз ви кажете надзвичайно цікаві речі, Григорію Павловичу. Вже тепліше, зовсім припікає. Прошу вас, далі.

— Далі простіше навіть, ніж вам… гм… нам вважалося, — продовжив Суярко. — Друковані, як їх називають, часописи виходили цілком легально. Містили, як на мене, менше крамоли, ніж есерівські листки на зразок «Волі народу» [42] «Воля народу» — друкований орган партії соціалістів-революціонерів, виходив у Петербурзі на початку ХХ століття, регулярним не був. . Проте раз є рішення уряду все це припинити, — погляд мимоволі ковз­нув на портрет Столипіна за спиною ротмістра, — значить, так і повинно бути. Там знають краще, ми лише стежимо за виконанням і присікаємо неслухняних. Отже, повертаємося до теми: ці газети й журнали тиражувалися у цілком легальних друкарнях. Друк — він сам по собі поза політикою. Це чийсь заробіток. Як кажуть у нас на Євбазі, маленький ґешефт. Друкар насправді виконує послугу за гроші замовника, і йому, друкареві, все одно, хто той замовник.

— Ви з таким станом справ згодні? Особисто ви, поручнику?

— Ні, — почулася чітка й теж давно продумана наперед відповідь. — Я вважаю, слід розуміти, з кого можна брати гроші за виконану роботу, а хто за свої гроші та за допомогою байдужих займається антидержавною діяльністю. Це вже сприяння, Сергію Івановичу. Та поки у громадян низький рівень свідомості, будемо зважати на те, що є.

— І що у вас уже є?

— Список місць, де друкувалися всі ці національні видання. Шрифти, використані для їх друку, не ідентичні до шрифту, яким надрукована листівка так званих «коліїв». Але ми перевіряємо всі подібні, схожі шрифти. Так чи інакше, в офіційно дозволених газетах та журналах, як-от, для прикладу, «Киевлянин» чи «Друг народа» [43] …«Киевлянин» чи «Друг народа». —«Киевлянин»— найвпливовіший російськомовний часопис свого часу. Виходив у 1869—1919 рр.«Друг народа»— київський часопис, видавався у 1867—1878 рр. 1907 року в Києві виходив щотижневик з такою самою назвою. , використовуються інакші шрифти, зовсім інакші. Не сплутаєш, як, — тут Суярко дозволив собі пожартувати, — Етель Бровкіну з Дорою Лівшиць.